Читати книгу - "Дім для Дома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.
А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається — якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима — я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!
Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.
Кінець
Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І неважливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрідних — вони ж ладні змінити його за кістку.
Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня, та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гриби, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милуватимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»
Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабуся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.
Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе врятував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає серйозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на полковника авіації.
А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й трохи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.
Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данилком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша остання.
Та так і є.
Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю. Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би перетворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну, та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересуваючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме мені.
Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті. Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. Назавжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запросто — Дом.
Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.
А можливо, — і це було би найгірше, — полковник вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без речей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер
Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу дізнатися.
Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кликатиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озирнутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно, вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар. А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло статися зі мною. Я — собі господар.
А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко, приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвинтарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг. Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще вростала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих вухах. Я й не бачитиму нічого — це буде не темрява, а, як говорила
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім для Дома», після закриття браузера.