Читати книгу - "Вода, павутина"

я не знаю, чого вони так поділили. А що це з мамою? Виглядає наче якась набагато світліша. Що з нею? Я й так добре не бачу крізь ту мою дурну завісу, та ще й вона якась ніяка. Може, завтра буде краще. Не подобається мені, що сьогодні більше ніхто не прийде. Ні тато, ні мама. Ну що ж, очевидно, мені набагато-набагато ліпше, якщо вони так вирішили, але я якось більше не люблю бути сам. Знов мені трохи страшно, хоча це тупо. Якби мені було погано, тато нікуди не йшов би, а мама би приліпилась до ліжка і завивала. Зараз мені здається, що я більше волів би, щоб вона сиділа біля мене і плакала, ніж я отак тупо лишався сам. Навіть хотів би, щоб і той інспектор прийшов. От до чого я дожився. А що найгірше, я хотів би насправді бути на Ітиному весіллі, ховати всякі її речі, вона би скаржилася мамі, Ірма би на мене верещала, я би їм перемішав шинку з пляцками, все докупи, я би їм поміняв фужери і всяке різне їм би робив. Навіть би погодився, щоб мені почепили метелика на шию: ніби я не чув, про що вони домовлялися. Кози. І з цим би погодився, тільки щоб тут більше не валятися. Сам. І Бахура Даміра би їм привів, щоб Циліка здуріла. От, цього би мені хотілося. Неспокійний я, такий всередині неспокійний, що не розумію, як вони зовні того не бачать. Постійно мені здається, що хтось закрадається за дверми. А коли прислухаюсь уважніше, нема нікого. Мені наче легше, коли я стаю тією своєю великою головегою, без рук, без ніг і без шиї. Слухаю, як дихаю в каструлю, і мені не так страшно. Коли я кудись зникну, ніхто за мною не зможе піти. Ні динозаври, ні акули, ні метелики, ні жодні страшні типи з ігор чи з фільмів, ні різноманітні злочинці. Зараз я хотів би, щоб мені не довелося ховатися глибше за завісою, щоб мій татусь-дракусь залишився поруч зі мною і щоб я був для нього найважливішим у світі. Не знаю, може, так і є; без сумніву, я для нього найважливіший. Тільки він це чомусь тримає в собі. І чорт знає що ще. Мій татусь-дракусь…

Чи знає чорт, що Давидів батько тримає в собі?

Бачу, я перервався на своїх пошуках близької людини.

Мені здається, що ці мої ментальні пошуки близької людини почалися безпосередньо після того, що ми сьогодні називаємо Громадянською війною. Я не можу відтворити те відчуття пустки, самоти, яке мене охопило відразу після того, як усе скінчилося. Мене не стільки здивувало те, що я втратив відчуття спільності, можу сказати, що я певним чином передчував, що це станеться, але мене здивувало те, що я його втратив із шаленою швидкістю. За час війни в мене було відчуття спільності з кожним, але з тим самим кожним я буквально втратив не лише відчуття спільності, але й, здається мені, будь-які точки дотику. Буквально з кожним. Зараз, коли я згадую час до мого усамітнення, мені здається, що це був час, де не було різниць. Гладка поверхня часу. Як озеро, яке утворюється після повені. Може, з берега, сухого і безпечного, і здогадуєшся, що під тою водою є абсолютно різні речі, може, будинки, може, дороги, може, церкви, але з сухого місця видно лише всеприсутню воду. Гладка поверхня. І нічого більше. Єдине, чого я не пригадую з тих часів, це тиша. Все нагадувало грандіозний футбольний матч, в якому ми мали величезну футбольну збірну. Лестячи собі, що я і за походженням, і за своїм характером дистанційований від усього, що є масою, я був натхненним сп'янілим уболівальником. Приблизно так я себе бачу, думаючи про ті часи. Якщо взагалі про них думаю. Часи моєї дивної згоди зі всім і кожним. Часи без сумнівів. Час без перевіряння того, що треба було перевірити, і перевіряння того, у чому здоровий глузд сьогодні не засумнівався би. Час, про який я зараз нічого не можу сказати. Зовсім нічого. Ні доброго, ні поганого. Просто час, коли не було різниці, причому не лише у публічно висловлених думках, але й узагалі у думках, тобто у процесі виникнення і формування думки. Тихому процесі, за який, певно, кожен відповідальний і який мав би відрізнятися, як відбиток пальця. Саме так. Як відбиток пальця. Думка і таємничий процес її виникнення мали би у світі бути неповторними. Але було не так. І я абсолютно свідомо зі всім своїм тверезим духом був частиною тієї неповторності, частиною часу без сумнівів і часу згоди зі всіма і кожним. Навіть із пасажирами у трамваї. І це я, який, здається, ще до підліткового віку почувався особливим і який був щасливим, що завжди, в кожній ситуації і в кожному діалозі був тим, який не погоджується. Таким я, здається, завжди обертався серед однолітків, друзів. Але от і для мене настав час, коли я ділив думку зі всіма. І з кожним, хто був моїм. Так було в колі, в якому я обертався, в яке привів свою дружину, і так було в її колі, в яке вона ввела мене. Звичайно, я добре знаю, тепер добре знаю, що були й ті, які творили свої недовірливі кола, але я до них не наближався, як і вони до мене. Не знаю, як я не знайшов такого кола людей, не знаю, як я їх не шукав. Чому я здався, чому не шукав тих других, інших? Чому мені було легше шукати каміння в нирках, ніж людей, які думали по-іншому? Не можу повірити, що якимось активним гормонам вдалося придушити мою вроджену підозріливість і опір