BooksUkraine.com » Детективи » Зарубіжний детектив 📚 - Українською

Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

163
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Зарубіжний детектив" автора Єжи Едігей. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 125
Перейти на сторінку:
й стала проти нього. — Так він же одразу подумає, що…

— Хто це він?

— Цей міліціонер.

— Хай собі думає, що хоче! Якби ми виїхали зараз, до світанку були б уже в Варшаві. А там свистіти я хотів на нього! Зрештою, він всього лише повітовий комендант з глибокої провінції. Проти мене в нього жодних доказів. І ніколи не буде. Приїдемо, відразу ж подзвоню Владеку, Казіку, ще комусь, кому зможу. Трохи знаю людей. Якось дам собі раду з тим капітаном. Одне діло ця глушина, інше — Варшава! Крім того, у Варшаві почуватимем себе відразу інакше…

— Але як же поясниш наш раптовий від'їзд? До того ж тут ще стільки справ, які…

— Ми не зобов'язані звітувати перед будь-ким. Зрештою, напишемо відразу ж по приїзді цьому старому нотаріусові, щоб зайнявся владнанням усіх наших справ, і вкажемо в тому листі, що, на жаль, тутешні умови життя нам не підходять, бо останні події дуже вплинули на тебе. Таке наше остаточне рішення. І кінець, моя кохана! Побачимо, чи хтось може нам заборонити виїзд звідси! їдемо, Галино!

Поволі кивнула головою.

— Гаразд… — тихо відказала. — Але поїдемо завтра. Сьогодні треба ретельно все продумати, обговорити і владнати тут на місці, щоб наш від'їзд і справді не нагадував втечі. Не забувай, що… що ми сповістили міліцію про той скелет у стіні.

— Ти сповістила, — поправив її сердито, але відразу ж махнув рукою. — Це не має значення.

Підійшов до стіни і відгорнув килим. Ніша, в котрій безладно валялися цеглини впереміш із штукатуркою, зяяла пусткою.

— Тадеку, ми не можемо звідси виїхати!

— Чому? — Це прозвучало гостро, але в голосі його вже не було попередньої певності.

— Бо ніякі знайомі, ніякі зв'язки не допоможуть пояснити розсудливо факт, чого ми звідси втекли, знаючи, що твій дядько загинув не випадково, — про це сказала нам лікарка, яка робила розтин… що той скелет був недавно замурований у стіні кабінету цього будинку, а потім зник… що моторка затонула мов на замовлення… А міліціонер про це знає. І знає, що нам усе відомо також, правда ж?

— Що, Галино?! Ми звичайні собі випадкові свідки, вплутані в якусь незрозумілу аферу. Сповістили про все, що знаємо і що бачили. Не будемо ж, чорт забирай, займатися ще й слідством! То не наша справа. Якщо міліція захоче мати якісь додаткові зізнання, то прийде до нас її представник і опитає нас вдома. Або запросять нас до себе. Тільки не тут, а в Варшаві! Але нам нічого додати і нічого приховувати! То справа міліції, і хай міліція нею займається. З мене досить. Я спочатку навіть зовсім не думав іти в міліцію, але тобі захотілося переказати тому капітанові все, що знала. Ну, то зараз я навіть задоволений з цього. Все одно вирішили, що ніколи сюди не повернемось. То й байдуже, що тут, у містечку, про все це говоритимуть. Зараз напишемо листа до нотаріуса… а може, навіть краще буде, коли спокійно зайдемо завтра в його контору, а надвечір цілком офіційно виїдемо собі до Варшави. І крапка!

— Гаразд, — промовила стиха, ще не досить переконана, але в душі щаслива тим, що зможе назавжди виїхати звідси. — Вже пізно. Десята майже. А ще навіть не вечеряли. Я щось приготую…

На хвилину замовкли, прислухаючись до настирливого дзвінка телефону, посиленого вечірньою тишею. Мрочек підійшов до апарату.

— Так. Слухаю. — В голосі його не чулося нервування, але Галина бачила, як силкувався він зараз бути спокійним. — Що?.. Ні, звідки! Ще не спимо. Навпаки, оце дружина збирається вечерю готувати… Так, то, певне, така варшавська звичка. Вдома завжди лягаємо, пізно… Що?„Але ж ми б не хотіли завдавати вам клопоту в такий час, — зиркнув на Галину і скорчив міну, яка мала б значити, що не знає, як повестися в цій ситуації. — Так, спасибі велике, але… Розумію, заповіт… Він у вас удома? Може, було б навіть краще ознайомитися з ним сьогодні, бо завтра увечері хотіли б… — І він урвав — У такому разі заскочимо на хвилинку, бо вам, певно, теж вранці вставати… Так, спасибі…

Поклав трубку.

— Гольдштейн запрошує нас на вечерю, — сказав Тадеуш. — Хоче заодно й прочитати дядьків заповіт.

— Але ж ми знаємо його зміст, твій дядько писав про це недавно…

— Це так, але одна справа зміст знати, а інша — побачити документ, котрого Гольдштейн мусить нам вручити чи зачитати, — так заведено. А в якій формі це робиться — не знаю. Ніколи не мав справи з заповітами.

— Боже, а я ж, — торкнулася рукою волосся, — навіть не причесана. Думала, вже спатимем…

— Довго не сидітимем там. Та й здається мені, треба все-таки зайти до нього. Це скоротить нам масу справ. Влаштуємо зараз усе, і, може, завтра вранці й виїдем.

— Ти скажеш йому, що завтра виїздимо?!

— Чи скажу? Цілком можливо…

— У такому разі чого б нам не виїхати сьогодні? — стиснула руками скроні. — Голова розколюється…

— Сьогодні? — Він якусь мить постояв, примруживши очі. — Добре! Але це значить, що мусимо все приготувати, перед тим як іти до нього. Яке щастя, що маю достатньо бензину! Чекай, зараз… Ну так, спакуємо речі й одразу віднесемо до машини, а потім відвідаємо Гольдштейна і — в дорогу. Напишемо йому доручення, щоб усім розпоряджався тут. Еге ж?

Гарячково взялися до пакування, безладно запихаючи. речі до валізок. У темряві перенесли їх до машини. Галина повернулася до будинку. Чоловік швидко повкладав пакунки в багажник, затягнув ремінці і рушив услід за нею. Знайшов дружину на кухні. Була дуже бліда, але охайно причесана, навіть губи злегка підвела помадою. Схопилася, коли увійшов:

— Ходімо! Я боялася тут… залишатись наодинці у цьому домі…

— Чого ти так боялася?

— А хоч би тієї людини, що забрала звідси скелет.

— Т-так, — Тадеуш пропустив її поперед себе на темний ґанок, замкнув вхідні двері й поклав ключа до кишені. — Якось не віриться у все це. Ніби спиш і чекаєш, коли сон скінчиться. — Взяв її міцно під руку, й вони попростували до хвіртки. — Невже все це і справді діється?

— І то з нами! — слабко усміхнулась у темряві. — З такими звичайнісінькими людьми, котрі зовсім не шукали пригод…

Тадеуш прочинив хвіртку. Опинилися на вузькій, огорнутій мороком безлюдній алеї. Перейшли її і стали перед хвірткою на протилежному боці. Мрочек підніс було руку до дзвінка, але поки торкнув його, хвіртка відхилилася.

— Будь ласка… — сказав Гольдштейн, пропускаючи молоде подружжя.

15. ТО НЕ ТАК ПРОСТО!

Увійшовши до комендатури, капітан зачинився на

1 ... 83 84 85 ... 125
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зарубіжний детектив"