Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

не піде. Якщо Павлинка вже довідалася (здається-таки, довідалася), то не легко буде зустрічатися, терпіти її уважливе, співчутливе й запобігливе мовчання. Зрештою, зараз важко зустрічатися навіть з будь-ким, хто б міг знати про пригоду в лісі. Павлинка, хоча й делікатна така, все ж довго не витримає без неї. Тільки наслухайся, коли постукає у двері. Або Тотек. Нічого не вдієш, треба тікати з дому! Читати ж можна і в школі, зошити виправляти — теж, занедбану хроніку доповнювати... Ні. Це вже ні! Не тепер. Перед сьогоднішнім днем, якщо в хроніці дійде до нього завтра чи післязавтра, вона поставить тільки товсту риску, можливо, останню.

Одначе і в школі час немов застиг на місці. Агнешка сідає в своєму давньому помешканні, а тепер уже новому класі, майже готовому прийняти учнів у другому півріччі. Вже є й класна дошка, прибита на благеньких, пам’ятних дверях до казкового гроту... Яка ж бо я була тоді дитина! Тепер ці двері (штурхнула в них мимоволі чоботом) забиті, запечатані класною дошкою. І не повіриш, що тут стояло її ліжко. Холодно. Заходилася коло грубки, щоб тільки чимось відволіктись, та ледве діждалася першого теплого подиху побілених боків пічки, як знову потягло її надвір, у вже густі, беззоряні, тільки сніжним полиском тліючі сутінки.

Тихо-тихо, але тиша якась несвяткова, насторожена й сумовита, не така, як, пам’ятає, у Волічці. Десь далеко валують собаки. Та дівчат не чутно. Не бігають і діти по садках з перевеслами для яблуньок (щоб родили). Не скрізь іще світяться й вікна, й рідко де поблискують свічками ялинкові гілочки. Якщо вікно близько до плоту й не заслонене, Агнешка зиркає крізь шибку всередину хат. Чоловіків, на диво, мало по хатах і майже всюди ще чекають на свят-вечір порожні столи. У Пащуків хтось плаче. Хоча вікно тут і високе та ще й — напевне, щоб захистити від цікавих гучні Пащуччині вечорниці,— затягнуте ситцем, Агнешка все ж спирається на паркан, бажаючи зиркнути поверх фіранки й дізнатися, хто це так жалісно плаче. Так, вона, Геня. Бабуся й дідусь втішають і заспокоюють її, а вона все бідкається біля ялинки, котру хтось немилосердно скривдив: помолотив її, здається, києм, побив і пообривав прикраси, поламав гіллячко, аж дивитися жаль. Обох Пащуків немає в хаті; біля столу тільки Жерар, упав на лікті, голова на скатертині — нібито спить. Збоку біля нього — Пеля, похмура, нерушна, дивиться перед себе.

А ось нарешті й остання хата, далека від села, аж під самим півострівцем іншого лісу, який невідомо куди й тягнеться. Халупа бідна, нічим не огороджена, крива й мовби устромлена в сніговий замет. Низеньке віконце, знизу обкладене листям чи глицею, зяє мовчазною темрявою. Агнешка стукає й просто з подвір’я вступає в чорноту хати, аж якусь ніби густу від важкої старечої задухи. З найтемнішого кутка, коло печі, долітає хрипкий, ще сонний голос:

— Кого це бог посилає?

— Прийшла привітати вас із святом і здоров’я побажати, пані Бобочко, бо ж знаю, що ви самі.

— А сама, сама. Відколи їй ті пархи, з божою поміччю, злізли, наче її хто підмінив. За вухо від дзеркала не відтягнеш, не всидить на одному місці.— І після паузи додає сумовито: — Якби я хоч знала, чи вона вернеться...

— Не думайте про неї, пані Бобочко, погано. У неї все життя попереду. А життя ви палицею не затримаєте.— Всупереч намірові, надто різко промовила це, отож поспішає запобігти образі: — Може б, ви завітали до мене, я теж сама. А тут у вас так темно.

— А кому світити? Дав господь день, щоб дивитися, і ніч, щоб слухати. Лектрики не маю, а гасу шкода. Куті ще за дня поїла, тепер собі богу молюся, душечки померлих згадую, добре мені.

— Сьогодні, бабусю, свят-вечір, а не поминки! Заспівали б собі колядку «Бог народився».

— Ні, дитинко. Ніщо в Хробричках не народиться.— Помовчала, заторохтіла чотками.— Ти з Пживлоцькою розмовляєш?

— Часом. А що?

— Здалося мені, коли ти постукала й увійшла, що це знову вона.

— Знову? А вона вже заходила?

— Заходила. Постояла. Подивилася, як та божевільна, нічого не сказала — і в ноги. Я не ясновидиця, але що думаю, то думаю. І люди подейкують...

— Бабусю,— перебиває Агнешка її все бистріше й все довірливіше бурмотіння,— я дуже прошу вас, не робіть того, чого...

— Що ти мені вказуєш! — сердиться Бобочка.— Не повчай, сама грішна. Ти ще ж така молода, могла б мені бути онукою. Через це тобі й важко, не гнівайсь тільки,— додає уже м’якіше. На цей раз чотки торохтять досить довго.— Ну, йди вже, йди, дитино. Бог заплатить тобі за добре слово.

Ледь вона відійшла від хати, як почула за собою обережні, навмисно приглушувані кроки. Зупиняється — і тінь позаду теж зупиняється на досить далекій відстані. Холодні мурашки пробігають по її шкірі. До села добрий шмат дороги. Сніг свіжий. Що ж — тікати?

— Гей, ти там! — гукає Агнешка приглушено. Тінь непорушна.— Обізвися ж! — Тиша.— Або йди собі геть! — І тільки тепер тінь наче слухняно й не без вагання ворухнулася, й Агнешка зненацька впізнала своєрідність того жесту й звільнилася від тягаря усіх тривог.— Семене!

Він підходить. Агнешка рада, що тут хтось є і що саме Семен, бере його попід руку.

— Ти налякав мене. Ходиш за мною, як привид.

— Так треба,— бурмоче той невиразно.— Я ще коли говорив, що погано бути самій.

Раптовий, болючий спогад про події цього дня огортає Агнешку гарячою хвилею. Агнешка випускає руку