BooksUkraine.com » Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

132
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 100
Перейти на сторінку:
таке пристосування. Для електрики. В них розетки не підходять під вилку нашої бритви чи портативної праски. А я без неї в дорогу ніколи не вирушаю. Перехідник цей — дуже зручна штука. Встромляєш вилку в нього, а його вже — в розетку.

— Де ж його взяти?

— В електротоварах.

Я подякував за добру пораду.

Доброзичливі скельця окулярів Федора Васильовича загадково зблиснули:

— Ви коли-небудь бували вже за межами нашої країни?

— Ні. Це вперше.

— А що таке перехідник, ви знаєте?

— Для електрики?

— Так. Неодмінно візьміть його з собою.

— Дякую, візьму.

Слюсаренкові були відомі назви кращих берлінських кафе, кращого берлінського готелю «Бероліна» — той самий «Берлін», як він пояснив, тільки латинською мовою. Недавно в Німецькій Демократичній Республіці побував Слюсаренків тато — перша скрипка нашого симфонічного оркестру.

— І не забудь головне — перехідника, — порадив мені Слюсаренко.

— Візьму, — терпляче подякував я.

Я поспішав, бо мені перед від’їздом треба було побувати у батьків, та ще й провідати дядька Петра, який дізнався від Вілі, що я їду в Берлін, і зажадав неодмінно зі мною побачитись перед від’їздом. Та при виході мене зупинив черговий:

— Вас просить повернутися полковник Іванов.

Я повернув назад.

— Ну як, все у вас готове? — спитав полковник, що в своєму коричневому, з якоїсь волохатої тканини, костюмі здавався схожим на буркотливого ведмедя.

— Так точно, товаришу полковник.

— Так ось. Не виключена можливість, що вам під час відрядження доведеться натрапити на матеріали, пов’язані із злочинами фашистів та їх прислужників на тимчасово окупованій території. А тому прошу вас сьогодні ж заїхати до наших колег. Кабінет номер… — Полковник зазирнув до настільного календаря і назвав номер кабінету та прізвище слідчого.

— Зрозумів, товаришу полковник. Зараз зайду.

— Ну й добре. Я забув вас попередити: неодмінно візьміть з собою перехідник. Знаєте, що таке перехідник?

— Так точно, товаришу полковник.

— Ну так от, візьміть його з собою. І щасливої вам дороги…

Я їхав у «спальному вагоні прямого сполучення». Назва ця здалася мені дещо дивною. Всі вагони у нас, крім приміських, мабуть, спальні, а щодо «прямого сполучення», то на мене у Бресті чекала пересадка. Їхав я в новісінькому цивільному костюмі й дуже шкодував, що у формі їхати не прийнято. Пасажири із сусідніх купе вже десь за годину почали мене кликати Ромою без усякого Олексійовича. І взагалі в цивільному я, мабуть, не справляю того серйозного враження, що мало б випливати з мого віку, посади й завдання.

А коли я гарненькій німкені, що знала українську мову (як виявилось, мешкала в одній кімнаті гуртожитку з полтавчанками) сказав, що одружений, вона просто не повірила. Спитала, де моя обручка. А в мене обручки й досі не було. Як тільки ми з Людою відкладали на неї гроші, виявлялося, що дружині потрібні нові черевички, або мені треба ремонтувати мотоцикла, або: «Я вчора в універмазі бачила такий гарненький плащ…» Та річ не в обручці. Дівчина цілком серйозно зауважила, що в моєму віці ще рано думати про одруження.

Вперше в житті я перетнув наш державний кордон. Хоч як я придивлявся, за вікном усе було таке саме, як у Білорусії чи у нас на Україні. Якби художник намалював цей пейзаж, ніхто б не сказав, де це намальовано. Так само, як і в нас, на вокзалах жінки в брюках, такі самі молодики без головних уборів і так само десь там, ген-ген у полях, по грунтових дорогах, їдуть доярки на велосипедах до своїх ферм. Серед дороги, що бігла вздовж залізниці, застряв польський хлопець із своєю угорською «Паннонією» — добрим шляховим мотоциклом… Я хотів гукнути: «Перевір контакти магдіно», — але так і не зумів відчинити вікно…

Думкою я весь час повертався до того січневого світанку, коли Ямришко вбіг до квартири Гоші-масажиста. Мені було відомо, звідки він дізнався про вбивство.

Того грудневого вечора він никав по місту й ніде не зміг приткнутися, аби зустріти Новий рік. І, врешті, приплентався-таки в госпіталь. Бо хоч як би Юнкерс крутив носом, а поранені вони в один день і в одну хвилину, і знав про нього Ямришко таке, що хай би Голобородько хоч гопки скакав, а мусив-таки поставити звичних сто грамів, які часто переростали в пляшку чи й у дві. Недарма ж подарував Юнкерс під Новий рік Ямришкові галіфе, ще й куфайку добрячу.

Вахтерша довго не хотіла його пускати. Та в Ямришка був надійний спосіб проти всіх вахтерш на світі: він ридма ридав. Що їй лишалося робити? Інвалід, без ноги, плаче, як дитина… Як його не пустиш?

Ямришко шукав Юнкерса. Той тільки-но звідкись повернувся в госпіталь, гостя він зустрів досить доброзичливо: «О, Ямришко! Ще живий? Милиці не пропив? Покрутись трохи, у мене ще тут діло є, а потім візьмемо з тобою, що належить у такий день».

Після врочистої частини й концерту Ямришко знов почав розшукувати Юнкерса, бо подумав, що той тільки пообіцяв, аби відкараскатися, а сам тим часом кудись завіявся. І раптом гамір, метушня, голосять якісь жінки: «Юнкерса вбили! Юнкерса вбили!» — «Як убили? — аж засміявся Ямришко. — Адже тільки-но ми розмовляли».

А тут уже й міліція, розпитування… Де? Хто? Як? З ким? Коли він востаннє бачив Юнкерса? І вже відпустили його під розписку про невиїзд, і, злий, переляканий, рушив він із госпіталю. Вирішив розшукати Вайла, бо чув про його погрози.

А справжній убивця? Готувався він до цього злочину чи ця думка виникла несподівано?

Готувався! Інакше не сказав би Щербині, що не доживе до Нового року. Розумів, що з Юнкерсом так легко не впорається. До того ж йому треба було так убити Юнкерса, щоб підозра впала на інших. Цього він і домігся. Принаймні на цілих тридцять років…

Як це могло статися? Вбивця (а я таки певен, що це був Бутько) намовив Юнкерса розіграти

1 ... 83 84 85 ... 100
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"