Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.

Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.

Так вони мчали без упину, не зводячи духу, аж поки Гаррі, добігши до канави в тому місці, куди показував Олівер, заходився ретельно обшукувати її та прилеглі кущі. Це дало можливість іншим наздогнати його, і Олівер пояснив нарешті містерові Лосберну, яка подія спричинилась до цієї шаленої гонитви.

Але всі пошуки виявилися марними. Не було жодного свіжого сліду. Вони стояли тепер на невеликому пагорбку, з якого на три-чотири милі проглядались усі довколишні поля. Ліворуч, в улоговині, лежало село, але щоб дістатися до нього шляхом, який показав Олівер, утікачам довелося б дати доброго гака відкритим полем, і вони не встигли б так швидко зникнути з очей. Праворуч, за лукою, починався густий ліс, але й до лісу вони б за такий короткий час не добігли.

- Певно, тобі приснилось, Олівере,- сказав Гаррі Мейлі.

- О ні, сер! - відповів Олівер, здригаючись на саму згадку про вираз обличчя старого негідника.- Я бачив його зблизька. Я бачив їх обох, ну, так само, як оце бачу вас.

- А хто був той другий? - спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

- Отой чоловік, про якого я вам розповідав,- той, що накинувся на мене біля заїзду,- відповів Олівер.- Ми подивились один одному просто в очі, і я можу заприсягтися - це був він.

- І ти певен, що вони побігли в цей бік? - спитав Гаррі.

- Певен! Так само, як певен, що бачив їх за вікном,- відказав Олівер. І додав, показуючи на живопліт, що відділяв садок від поля - Той високий перескочив отам, а Фейгін відбіг кілька кроків праворуч і шмигнув в оцю дірку.

Слухаючи Олівера, обидва джентльмени пильно стежили за виразом його обличчя. Тепер вони перезирнулись, мовби кажучи один одному - ні, він не бреше. А проте ніде довкола не видно було слідів поспішної втечі. Висока трава була потолочена лише там, де пробігли вони самі. І жодного відбитку черевика у вогкій землі на дні й по краях канави, жодної ознаки того, що за останні кілька годин тут ступала нога людини.

- Дивно,- мовив Гаррі.

- Дивно? - озвався лікар.- Та самі Бледерз і Даф тут розвели б руками.

Хоч шукати далі явно не було сенсу, вони не здавались, аж поки не смеркло, і тільки тоді, нарікаючи на темряву, повернулися додому. Джайлза вирядили обійти всі шинки сусіднього села - подивитися, чи немає там незнайомців, що зовнішністю й одягом відповідали б прикметам, які запам’ятав Олівер. Зовнішність єврея, в усякому разі, не могла не привернути уваги людей, якщо він заходив туди випити чи блукав вулицями. Але жодних відомостей, що могли б розкрити таємницю чи принаймні що-небудь пояснити, Джайлз не здобув і повернувся додому ні з чим.

Наступного дня вони знову шукали слідів у полі й розпитували людей, але так само безрезультатно. На третій день містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, сподіваючись там почути що-небудь про нежданих гостей, але це нічого не дало. Минуло ще кілька днів, і про таємничу подію почали забувати, як завжди, коли цікавість людська, не маючи більше поживи, згасає сама собою.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила із своєї кімнати, гуляла потроху в садку і, спілкуючись із своїми рідними й близькими, звеселяла їхні серця.

Та хоч ця радісна зміна благотворно подіяла на всіх мешканців будиночка і в стінах його знову залунали жваві голоси й веселий сміх, часом у поведінці декого з них - навіть самої Рози - з’являлася певна стриманість, і Олівер, звісно, не міг не помітити цього. Місіс Мейлі з сином часто й надовго усамітнювались, а на Розиному обличчі не раз видно було сліди сліз. Після того як містер Лосберн оголосив дату свого від’їзду до Чертсі, всі ці ознаки напруження стали помітнішими: тепер уже ясно було, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще когось.

Врешті одного ранку, коли Роза сиділа сама в їдальні, туди ввійшов Гаррі Мейлі і, повагавшись, попросив її приділити трохи часу для розмови з ним.

- Я заберу у вас мало часу… зовсім мало, Розо,- сказав він, підсовуючи до неї свого стільця.- Ви вже здогадалися, про що я хочу говорити: найпотаємніші, найзаповітніші мрії мої відомі вам, хоч ви й не чули їх з моїх уст.

Роза була дуже бліда, але, можливо, це пояснювалось її недавньою хворобою. Вона тільки кивнула головою і, чекаючи, що він скаже далі, схилилася до вази з квітами.

- Я… я мав би давно вже виїхати звідси,- мовив Гаррі.

- І вам слід було б виїхати,- відповіла Роза.- Даруйте, що кажу це, але краще було б, якби ви виїхали раніше.

- Мене гнав сюди нестерпний, найтяжчий у світі страх,- сказав молодик.- Страх, що я втрачу найдорожчу мені людину, ту, до якої звернені всі мої бажання й надії. Ви вмирали, душа ваша витала між землею і небом. А ми ж знаємо: коли хвороба уражає юні, прекрасні, добрі створіння, чисті душі їхні несвідомо пориваються до осяйної своєї оселі вічного спокою; ми знаємо - на все воля господня! - що найкращі, найпрекрасніші з-поміж нас надто часто в’януть, тільки-но розцвівши.

Від цих слів очі доброї дівчини наповнилися сльозами; ось одна сльозина впала на квітку й заблищала в ній, зробивши її ще гарнішою,- неначе засвідчивши єдність юного дівочого серця з усіма найпрекраснішими витворами природи.

- Душа істоти прекрасної і чистої, як ангел божий, тріпотіла між життям і смертю,- палко провадив Гаррі.- І хто міг сподіватися, що, вже побачивши той далекий світ, що був їй рідним, жаданим, вона схоче повернутися до падолу земного, з усіма його турботами й стражданнями! Розо, Розо, знати, що ви танете, мов легка тінь під променем з небес, не мати надії, що вас збережено буде для тих, хто ще