Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- Чи прий­ма­ли та віта­ли доб­ре вас у Се­ре­динсько­го? - пи­тав далі Яким з лег­ким осміхом, - чи бу­ли й му­зи­ки, й танці? А де ж оце подіва­лись наші милі, наші ко­хані сест­рич­ки? де ж на­ша вар­шав'янка?

Зося мов­ча­ла і че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла.

- А я ду­мав, що ти оце да­си дра­ла ку­дись до Оде­си або й далі, та й пе­рех­рес­тив­ся.

Зося лед­ве вдер­жа­ла сльози, ку­са­ла гу­би од злості, од­на­че мов­ча­ла.

- А я ду­мав, що ти вже десь по­то­ну­ла з Се­ре­динським у Чор­но­му морі або й опи­ни­лась десь за мо­рем! А ти, ба­чу, ви­гулькну­ла з во­ди! - ска­зав Лемішковський, - ска­зав­ши це нав­ман­ня.

Зося не втерпіла й за­ри­да­ла.

- Ти звір, а не лю­ди­на! - про­мо­ви­ла во­на. Зо­ся впа­ла на ка­на­пу і по­ча­ла хли­па­ти та го­ло­си­ти так здо­ро­во, по­ча­ла так по­би­ва­тись, що Яки­мові ста­ло її шко­да.

- Цить уже, цить! Тобі й пла­ка­ти, й шко­ду­ва­ти не вар­то. Си­ди ж ниш­ком та сивій тиш­ком. Мо­же, си­ва ко­са при­не­се тя­му у твою го­ло­ву. А дітей мені не пас­кудь! Чуєш? Щоб ти­ми па­ни­ча­ми не тхну­ло в моїй гос­поді, аніже! Час доч­ку да­ва­ти заміж.

- Доч­ка твоя так те­бе не­на­видіти­ме, як і я не­на­ви­жу.

- Добре вив­чи­ла та на­пу­та­ла свою доньку! Доб­рим хва­лиш­ся!

Швидко після то­го між жи­да­ми й по се­лах пішла чут­ка, що о. Хве­дор по­бив за­но­зом Се­ре­динсько­го так, що він не міг сісти на стільці.

Тимчасом отець Хве­дор наб­ли­жав­ся з не­ду­жою доч­кою до Нес­те­ри­нець.

- Звеліть по­го­ни­чеві їха­ти че­рез еко­номський яр, - про­си­ла Га­ня матір. - Не­хай хоч пе­ред смер­тю по­ба­чу те місце, де я бу­ла ко­лись та­ка щас­ли­ва.

З'їхали во­ни на еко­номський яр. Га­ня підве­ла­ся на по­возці, оки­ну­ла оком увесь зе­ле­ний яр, сад, гай навк­ру­ги, еко­номську ха­ту і за­го­ло­си­ла. Все сто­яло, все зе­леніло, як і дав­но ко­лись. Во­на по­ба­чи­ла ту доріжку в сад­ку, звідкіля во­на час­то виг­ля­да­ла Яся, те віко­неч­ко, ко­ло кот­ро­го во­на ко­ли­ха­ла в ко­лисці свою ди­ти­ну, той став, де ку­па­лась, ту стеж­ку по яру, ку­дою во­на, з ми­лим попліч, так час­то хо­ди­ла гу­ля­ти.

- Ой ма­мо, ма­мо! На­що бу­ло нам виїжджа­ти звідсіль! Я, пев­но, ту­та й досі бу­ла б щас­ли­ва, бу­ла б здо­ро­ва!

- А хто ж йо­го знав, що ба­гатст­во ма­ти­ме для йо­го та­ку губ­ля­чу си­лу! - од­ка­зав батько. - Гроші, панст­во за­во­ру­ши­ли в йо­му шля­хетську пи­ху і за­па­гу­би­ли й йо­го, й те­бе… А при бідності той ду­шок у йо­му дрімав, мов при­шиб­ле­ний, при­бор­ка­ний.

Приїхали во­ни до­до­му. Надвір по­вибіга­ли всі сест­ри, всі обніма­ли, цілу­ва­ли Га­ню, знес­ли її на ру­ках з ве­ли­ким пла­чем. З усього се­ла схо­ди­лись мо­ло­диці, котрі зна­ли Га­ню ще пан­ною. Всі пла­ка­ли, всі шко­ду­ва­ли й жал­ку­ва­ли за нею.

- А ми вам, Га­ню, не ра­ди­ли ви­хо­ди­ти заміж за па­на! - го­во­ри­ли мо­ло­диці. - Де вже пак! чу­жий рід, чу­жа сто­ро­на, - все не те, що своє!

Все на світі роз­ви­ва­лось, рос­ло, розцвіта­ло, а Га­ня чах­ла, сох­ла, в'яла і все пог­ля­да­ла в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не сха­ме­неться, чи не вер­не їй лю­бові, жи­вот­тя. Їй зда­ва­лось, що во­на б оду­жа­ла, що до неї вер­ну­ло­ся б зга­са­юче жи­вот­тя, як­би він приїхав до неї, по­жа­лу­вав її.

- Він один вер­нув би мені здо­ров'я, жи­вот­тя! - го­во­ри­ла Га­ня. - А як пом­ру, то по­хо­вай­те ме­не в са­ду, під дво­ма че­реш­ня­ми, де ко­лись пе­редніше так час­то сиділа з ним. Я бу­ду близько од вас; звідтіль вид­ко еко­номський яр. Га­ня за­ли­ва­лась слізьми; і всі сест­ри пла­ка­ли. Ма­ти не од­хо­ди­ла од неї і день, б ніч.

А ми­лий не вер­тав­ся, а слабість збільшу­ва­лась. Га­ня не спа­ла вночі, її очі бу­ли розп­лю­щені; огонь па­лив її го­ло­ву, її тіло. І уяв­ля­лось їй, що во­на ба­чить цілий ряд ба­га­тих світлиць з по­роз­чи­ня­ни­ми две­ри­ма, з блис­ку­чи­ми пар­ке­та­ми, з здо­ро­ви­ми дзер­ка­ла­ми до са­мої стелі, з кан­де­ляб­ра­ми. В її очах стіни по­чи­на­ли во­ру­ши­тись, світлиці розс­ту­па­лись; все хи­ли­та­лось, все тру­си­лось, сте­ля підніма­лась все ви­ще й десь зник­ла в не­бес­но­му прос­торі, а звер­ху на­ме­том роз­гор­ну­лось синє не­бо, яс­не, блис­ку­че, за­ли­те со­няч­ним промінням. По йо­му літа­ли й шу­га­ли лісові птиці. Ве­ликі світлиці шир­ша­ли, дов­ша­ли, пе­ре­вер­та­лись на Нес­те­ринські яри, тільки го­ри бу­ли вкриті не зе­ле­ною тра­вою, а до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, шпа­ле­ра­ми, дзер­ка­ла­ми…

- Ох, ма­мо! Поп­рий­май­те оті ки­ли­ми! І хто їх по­розс­те­ляв по го­рах! - белько­та­ла Га­ня се­ред ночі. - Не хо­чу я їх, не тре­ба мені їх! І знов зда­ва­лось їй, що во­на йде по­руч із Ясем по яру, а го­ри, вкриті ки­ли­ма­ми і шпа­ле­ра­ми, все-та­ки ста­ють по обид­ва бо­ки стіна­ми. Од їх па­шить вог­нем, пе­че її тіло. Во­на і Ясь - йдуть бо­соніж по зе­леній траві, а під но­га­ми сип­ляться з тра­ви, як ро­са, зо­лоті іскри, блис­кучі брильянти і пе­чуть її в но­ги, не­на­че ог­неві іскри. Ози­рається Га­ня на яр, і їй здається, що во­на вже бре­де по яру, як по воді, в роз­топ­ле­но­му зо­лоті. Гус­те зо­ло­то об­ли­ває їй но­ги, хлю­пається, бриз­кає, бли­щить крап­ля­ми про­ти сон­ця, за­ли­ває цілий яр, як ста­во­ва во­да. Її но­ги груз­нуть, заг­ру­за­ють, ніби в гус­то­му багні; їй важ­ко сту­па­ти. А зо­ло­то все глиб­шає, підіймається ви­ще, за­ли­ває її й Яся. Во­на пог­ля­дає на Яся, а в йо­го очі страшні, звірячі; ли­це йо­го та­ке лю­те, чер­во­не, що во­на й боїться йо­го, й ха­пається за йо­го ру­ки, щоб не по­то­ну­ти в то­му чуд­но­му ста­ву.

- Господи, як важ­ко брес­ти! ко­ли б до ста­воч­ка! - белько­та­ла Га­ня, див­ля­чись на сте­лю. - Ой пи­ти, пи­ти хо­чу! Ясю, го­луб­чи­ку, дос­тань мені во­диці!

І зда­ва­лось їй, що во­на на­хи­ли­лась над кри­ни­цею, дос­та­ва­ла га­ря­чи­ми гу­ба­ми во­ди. Ко­ли ди­виться, а то не кри­ни­ця, а дзер­ка­ло; в йо­му во­на по­ба­чи­ла своє страш­не, замліле та бліде ли­це, свої ши­ро­ки очі. Пе­ре­ляк однімає в неї пам'ять, за­би­ває па­мо­ро­ки. Все зак­ру­ти­лось пе­ред її очи­ма, заб­риз­ка­ло іскра­ми, зірка­ми, за­пашіло вог­нем.

Не дов­го му­чи­лась Га­ня; швид­ко й вмер­ла, її по­хо­ва­ли в сад­ку, під че­реш­ня­ми. Сест­ри об­са­ди­ли квітка­ми її мо­ги­лу, а білий цвіт че­решні що­ро­ку об­си­пає звер­ху зем­лю на мо­гилі. Що­ро­ку на про­во­ди зби­ра­ються всі доч­ки от­ця Хве­до­ра, всі ро­дичі і став­лять під че­реш­ня­ми па­на­хи­ду за її ду­шу.

Серединський взяв до се­бе си­на сво­го і десь пус­тив­ся по світу шу­ка­ти та­ла­ну, пе­ре­хо­дя­чи з еко­номії на еко­номію, як вічний міфічний жид. Ма­лий син не­за­ба­ром умер, а з ним умер­ла й ос­тан­ня пам'ятка Га­ни­на в йо­го. Нуж­да знов вер­ну­ла­ся до йо­го, прот­ве­ре­зи­ла йо­го,