Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я знайшов тебе вп'яте… ти повинна бути моєю! — вигукнув королевич.
До семи ще далеко! Буду я твоєю за сімома горами і сімома ріками!
Панна розгнівалась, кинулась до палацу, лягла долі у світлиці… так, нещасна, сумує, так сльози ллє! Коли бачить — по підлозі мишка біжить і шмиг у нірку, а королівна й подумала вголос:
— Ось я в мишку перекинуся… сховаюсь у норі… і він мене не знайде.
Але в цей час на вікні горобець сидів; почув він, що шепотіла дівчина, полетів до королевича, сів йому на плече та й шепоче:
— Панна мишкою зробилась… і у нірочку забилась!
Королевич обернувся у сірого котика, сів і чатує. Мишці захотілося їсти, а під столом крихти з хліба лежали. Ледве вона висунула голову з нори, як кіт перетяв їй дорогу:
— Так ось де ти!
Королівна злякалася, щоб він, бува, не ковтнув її, аж раптом чує слова:
— Я впізнав тебе вшосте… будеш тепер моєю…
Припала панна до землі та й плаче:
— Нещаслива година… Ой доле ж ти моя, долечко!.. Що ж мені з ним робити?
На сьомий раз зійшлися всі сестриці, всі подружки й чарівниці, радили цілий вечір і цілу ніч, вже й розвиднятись почало, а так нічого й не порадили… Королівна плаче й не знає, де подітися від стиду. Вона воліла б відразу піти за нього, ніж стільки разів осоромлюватись і потім у неволю попасти. У віконці вже благословлялось на світ. Що його робити, коли сонце зійде?.. Треба ще раз обернутись у когось, поки зовсім не розвидніло… Радили сестри, радили, аж поки королівна не перевтілилася в стару жебрачку, зморщену, жовту, таку ж страшну, як оце я… і пішла вона жебрати на битий шлях. Думає сама собі: «Тепер вже він не впізнає мене…»
Стоїть вона, стоїть на дорозі, аж їде король на коні: що то за баба стоїть? Звелів дати їй милостиню, а сам далі поїхав. Думає собі панна: «Рідний батько і той не впізнав мене. Цього разу я вже виграю…»
Їхав брат — глянув на стару бабу і зареготав:
— Що воно за жаба?.. Прогнати її з дороги!..
Панна відійшла й радіє: «Рідний брат не впізнав мене… Цього разу я вже виграю…»
Їде королевич на сиваші, взявся в боки й пісеньку наспівує. Шапка набакир, золотий чуб на вітрі розвівається… їде й горя не знає. Аж зирк: жебрачка стара стоїть… і він кинув їй золотий перстень. Панна злякалась, подумала, ще впізнає, і квапливо запнула обличчя плахтою. Цим і зрадила себе. Королевич зирнув, підскочив до неї, подивився в очі… А очі в неї такі ж самісінькі, і сяяли вони, мов ті сонечка… Підхопив він її на руки й посадовив на коня…
— І всьоме я впізнав тебе, тепер будеш моєю!
От і справив король їм весілля, і я там була, мед і пиво пила, — закінчила казку Яруга. — Гай-гай! Від долі своєї не втечеш!
Дзіва, вислухавши її, усміхнулась і замислилася.
— Може, — додала вона, — так і з Доманом буде, даремно ти від нього тікаєш. У мальованих покоях було б краще тобі, ніж тут, на острові Ледниці…
Докинувши це слівце, Яруга швиденько підвелася і, мугикаючи, пішла собі. Вона знала, що посіяне зерно не завжди швидко сходить, інколи мусить довго лежати в землі. В хорошому настрої пошкандибала вона до прочан ворожити, лікувати, відшіптувати, обкурювати зіллям, щоб біля них таки підживитися.
А Дзіва сиділа в садку; опустивши руки і втупивши в землю очі, тихо повторювала:
— Від своєї долі не втечеш!..
V
Від кашубів і поморців, яких підбурювали й приводили Лешки, не було у полян спокою. Ледве встигали відігнати одних, як нападали інші, все глибше заходячи в край і спустошуючи його. Люди не знали, звідкіль чекати ворога. Одного разу ті вдерлися з півночі, іншого — зі сходу… звідти, звідки їх і не чекали. А старійшини тим часом у городищі, серед лісів, збирались, радилися, сварились і так і роз'їжджались ні з чим. Не могли вони обрати собі князя… Нікому було наказувати й підкорятись, нікому було командувати й відганяти ворогів. І люди квапливо розбігалися по домівках.
Небезпека гнала в ліси, а голод назад вертав; випасені й витолочені поля стояли облогом. Багато вже було й таких, що жалкували за Хвостком. Мишки були здатні руйнувати, але будувати виявились незугарними. Тільки-но без нічого закінчувалось одне віче, як уже розсилали віці на друге. Іноді людей збиралось багато, іноді — лише кілька чоловік, а на границі тим часом панували меч і вогонь. Скликали найстаріших:
— Радьте!
І ті, важко зітхаючи, розповідали, як то воно за давніх часів бувало.
— Старі тепер ні до чого, — говорили люди. — Треба молодих скликати.
Зібралися молоді, в розмовах про війну та влови цілий день змарнували… а надвечір співали пісеньки про дівчат.
Коли Лешків з'їжджалося більше, Мишки йшли геть, але коли ж цих виявлялося більше, Лешки відкликали своїх. Ніхто не знав, що робити, але робити щось треба було.
Одного вечора, коли в городищі Хвостка віче знову закінчилось марними наріканнями, появилось двоє чужинців; як тільки вони під'їхали ближче, багато хто впізнав у них тих самих, що були у П'ястуна на пострижинах. Усі, за цілий день накричавшись та насперечавшись, саме збиралися вечеряти й відпочивати, і один з Мишків запросив їх до спільного вогнища. Вони злізли з коней, підійшли до громади й привіталися. Люди виставили перед ними калачі та м'ясо, пиво та мед. Проте до м'яса в цей день вони не захотіли торкатись; тільки відламали по шматку хліба й випили по кілька ковтків пива.
Молодший з них, бачачи, що всі сидять насуплені й похмурі, спитав, яка причина неспокою в полянських общинах і чого всі присутні такі сумні.
— Як же нам не сумувати, — озвався старий Сцібор, — коли ми одного лиха позбулися, а інше придбали. Хотіли ми волі, а стало неспокійно в нашім краї. Ми вигнали з цього городища кляте плем'я, що пригноблювало нас, а іншого не вміємо обрати. Ворог спустошує нашу землю, а ми не можемо боронитись від
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.