Читати книгу - "Заповіти"

Годинник цокає, хвилини спливають. Я чекаю. Чекаю.

Летіть, мої посланниці, мої срібні голубки, мої янголи нищення! Долетіть цілими.

XXVI. ПРИЗЕМЛЕННЯ

Розшифрування показань свідка 369А

69

Я не знаю, чи довго ми були в надувному човні. Мені здалося, що кілька годин. Перепрошую, не можу сказати точніше.

Стояв туман. Хвилі були дуже високі, нас обливало водою, зверху на нас лилася вода, бризки. Було смертельно холодно. Течія була швидка й несла нас у море. Я була не просто налякана — я думала, що ми помремо. Надувний човен затопить, нас викине в океан, ми потонемо, підемо на дно. Звістку від Тітки Лідії буде втрачено, і всі жертви виявляться марними.

Я мовчки молилася. Дорогий Боже, будь ласка, допоможи нам безпечно дістатися землі. Коли ще хтось мусить померти, нехай це буду я, і тільки я.

Ми гребли й гребли. Кожна тримала весло. Я ніколи раніше не плавала на човні, тож і не знала, як це робиться. Почувалася слабкою й утомленою, руки судомило від болю.

— Я не можу, — сказала я.

— Греби далі! — гукнула Ніколь. — Усе гаразд!

Звук, із яким хвилі розбивалися об берег, був уже близько, але в тій темряві я берега не бачила. Тоді на човен накотилася дуже велика хвиля, і Ніколь крикнула:

— Греби! Треба рятуватися!

Пролунав хрускіт, певно, то був гравій, накотилася ще одна хвиля — і човен перекинувся набік. Нас викинуло на мілину. Я впала навколішки у воду, інша хвиля збила мене, та я змогла випрямитися, а тоді з темряви до мене простяглася рука Ніколь і витягнула на велике каміння. Ми підвелися, вже за межами океану. Я тремтіла, клацала зубами, руки й ноги заніміли. Ніколь обійняла мене.

— Ми змогли! Змогли! Я думала, нам кінець! — волала вона. — Сподіваюся, в дідька, це той берег, що нам потрібен!

Вона сміялася, але й відчайдушно хапала ротом повітря.

Я мовила душею: «Дорогий Боже, дякую тобі».

Розшифрування показань свідка 369Б

70

Це було дуже близько. Ми мало не відкинулися. Нас могло віднести течією до Південної Америки, але найімовірніше — до Гілеаду, де ми висіли б на Стіні. Я дуже пишаюся Аґнес, після тієї ночі вона стала мені справжньою сестрою. Продовжувала веслувати, хоча й думала, що це її кінець. Я б нізащо не змогла впоратися з тим човном сама.

Каміння було зрадливе, вкрите слизькими водоростями. Було так темно, майже нічого не видно. Аґнес була поряд зі мною, і це добре, бо на той час я уже марила. Ліва рука здавалася чужою — наче зовсім окремою від мене, наче нас із нею зв’язував лише рукав.

Ми вилізали на великі кругляки, хлюпали по калюжах, ковзалися. Я не знала, куди ми йдемо, але підніматися хай куди означало йти подалі від хвиль. Я майже спала, така була втомлена. Думала, що зайшла так далеко, а тепер не витримаю, впаду й виб’ю собі мізки. Бека сказала: «Лишилося ще трохи». Я не пригадувала, щоб вона пливла з нами, але на березі вона була поруч, хоч я й не бачила її, бо було надто темно. Тоді вона сказала: «Глянь угору. Йдіть на світло».

Хтось погукав нас зі скелі над головою. Нагорі рухалися вогники, пролунав голос:

— Ось вони де!

Й інший:

— Сюди!

Я була надто втомлена, аби що-небудь відповісти. Тоді під ногами з’явився пісок, і вогники почали спускатися вниз, праворуч від нас.

Один із них тримала Ада.

— У тебе вийшло, — сказала вона.

— Так, — відповіла я і впала.

Хтось підняв мене й поніс. То був Гарт. Він мовив:

— А що я тобі говорив? Молодець! Я знав, що ти впораєшся.

Це викликало в мене усмішку.

Ми піднялися вгору, там теж були яскраві вогні, і люди з телекамерами, хтось сказав:

— Усміхніться.

І я знепритомніла.

Нас доправили до медичного центру для біженців Кампобелло, мене напакували антибіотиками, і коли я прокинулася, рука вже не була така набрякла й болюча.

Моя сестра Аґнес сиділа біля мого ліжка у джинсах і толстовці з написом «БІЖИ ЗАРАДИ ЖИТТЯ, ДОПОМОЖИ БОРОТИСЯ З РАКОМ ПЕЧІНКИ». Я подумала, що це смішно, бо саме так ми й робили: бігли заради життя. Вона тримала мене за руку. Поряд із нею була Ада, а ще Елайджа і Гарт. Усі шкірилися як дурні.

Сестра сказала мені:

— Це диво. Ти врятувала нас.

— Ми дуже пишаємося вами обома, — мовив Елайджа. — Пробачте за човен: вони мали довезти вас до порту.

— Вас показують по всіх каналах, — сказала Ада. — «Сестри кидають виклик долі». «Відважна втеча Крихітки Ніколь із Гілеаду».

— А ще документи, — додав Елайджа. — Про них теж говорять у новинах. Це просто вибухівка якась. Стільки злочинів серед верхівки Гілеаду — значно більше, ніж ми взагалі могли уявити. Канадські ЗМІ оприлюднюють одну руйнівну таємницю за іншою, скоро покотяться голови. Наше джерело в Гілеаді дуже постаралося для нас.

— То Гілеаду кінець? — запитала я.

Я почувалася щасливою, але все це здавалося нереальним, наче те, що ми зробили, робила не я. Як ми могли так ризикнути? Що нас підтримувало?

— Ще ні, — відповів Елайджа. — Але це початок.

— Новини Гілеаду стверджують, що це все фальшивка і змова «Мейдей», — сказав Гарт.

Ада коротенько засміялася, наче загарчала.

— Звісно, вони так кажуть.

— А де Бека? — запитала я. У голові знову паморочилося, тож я заплющила очі.

— Беки тут немає, — м’яко мовила Аґнес. — Вона з нами не поїхала. Пригадуєш?

— Вона була з нами на берегу, — прошепотіла я. — Я чула її голос.

Здається, я заснула. А тоді прокинулася знову.

— У неї досі гарячка? — запитав хтось.

— Що сталося? — спитала я.

— Тсс, — відповіла сестра. — Все добре. Наша мати тут. Вона так за тебе хвилювалася… Дивися, вона поряд із тобою.

Я розплющила очі. Світло було дуже яскраве, але я побачила жінку. Вона мала водночас сумний і щасливий вигляд, трохи заплакана. На вигляд була майже така сама, як на тому знімку в досьє ліній крові, хіба що старша.

Я відчула, що це мала бути вона, тож простягла до неї руки, здорову й ушкоджену, і наша мати схилилася до мого ліжка, і ми обійнялися (однією рукою: у неї лише одна була вільна, бо іншою вона обіймала Аґнес), і