Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Мимоволі ловлю себе на думці, що послідовність слів виглядає дивно — більшість знайомих мені людей першим вказали б на ступінь спорідненості.

Схоже, стосунки між батьком та сином вельми далекі від теплих. Втім, прокрутивши цю думку в голові ще раз, я широко розкриваю очі від здивування.

— Тобто, ти?.. 

— Так, я — спадковий маг, — безрадісно підтверджує Ліам.

Мимоволі завмерши, намагаюсь укласти це розуміння в голові. Що поруч зі мною сидить не просто могутній, вродливий, осяжний привид некроманта, а взагалі — найрідкісніше явище в нашому світі.

Адже всі маги знають: їхні діти народяться звичайними людьми. Імовірність цього настільки висока, що більшість обдарованих магічним талантом взагалі не вступає в шлюб. Решта, що таки йде на цей крок, наприклад, заради підвищення статусу, воліють не мати нащадків. Моє подружнє життя — тому наочний приклад.

— Диво моє дивне, що я ще про тебе не знаю? — з ніжністю бурмочу я і притискаюсь губами до прикритою сріблястим пасмом скроні.

— Що мені така родовитість принесла більше проблем, ніж користі, — лунає саркастична відповідь.

Занурююсь носом у волосся, вдихаю його прохолодну свіжість і відчуваю, як міцнішають обійми Ліама. Не знаю, куди він вже подів аркуш пергаменту, але тепер навколо моєї талії вже обидві його руки.

— Я правильно розумію, що ти з ним… не в кращих стосунках? — тихо запитую я.

Привид хмикає, але нічого не відповідає. Що ж, не хоче говорити зараз — розпитаю пізніше. Попереду ще два дні, протягом яких, можливо, мені вдасться налаштувати його на розповідь. Та й сьогодні наче має бути вечір відвертостей, тож подивимось. А зараз…

Є підозра, що у Ліама на меті зараз явно дещо цікавіше. Судячи з того, наскільки вправно він стягує мене з підлокітника і садить так, що цей самий підлокітник виявляється у мене під колінами, а об інший я спираюсь лопатками. Це стається настільки швидко, що навіть змушує мене зойкнути від несподіванки. 

— Чш-ш-ш, ти ж не хочеш, щоб тебе почули? — Ліам змовницьки усміхається. Та вже за мить хитро примружується і додає: — Хоча…

Обдаровую у відповідь обуреним поглядом, але важко навіть вдавати невдоволення, коли один нахабний привид безсоромно користується твоєю прихильністю та лізе цілуватись.

І з огляду на заплющені очі й те, наскільки ніжно та обережно він це робить, я розумію — некромант свідомо чіпляється за мій образ. Що б Ліам не відчував до тієї Ерзебетти — він хоче бути саме зі мною. Принаймні, тут і зараз.

Навіть магічний лід рано чи пізно тане.

А влітку цілуватися з ним буде ще приємніше. Ця думка здається настільки кумедною, що я усміхаюсь прямо під час поцілунку.

— Що? — привид миттєво насторожується і трохи відсторонюється.

От же ж… Відчув. 

Доведеться зізнаватися, адже грізні маги дуже не люблять, коли над ними сміються.

— Мені просто спало на думку, — вкрадливо починаю я, дивлячись на нього знизу вгору, — що влітку з тобою… м-м-м… цілуватися… — роблю багатозначущу паузу, після чого з абсолютно невинним виглядом продовжую: — Буде ще приємніше, ніж зараз.

Обличчя Ліама набуває дивного виразу — наче він не знає, розсміятися чи обуритися. Навіть очі розплющує. Сяйво їхньої крижаної блакиті мене вже не бентежить, тому я просто намагаюсь дотягнутися до його губ, щоб відновити поцілунок.

— Яка ж ти безсоромна жінка, — з хрипким смішком нарешті видає він і знову заплющує очі.

Втім, з огляду на те, з якою пристрастю після цього привид подається мені назустріч, означений факт йому явно подобається. І коли вже я перериваю поцілунок, щоб відновити дихання, Ліам схиляється наді мною, продовжуючи цілувати підборіддя та шию. 

І тільки думка про те, що я гадки не маю, скільки вже минуло часу, зупиняє мене від того, щоб просто сісти на Ліама верхи з цілком очікуваним результатом цього маневру. Хоч така наполегливість — та що вже казати, відверта хтивість — з боку жінки засуджується та вважається непристойною в нашому розвиненому та високоморальному суспільстві, але... Ріхард за два роки встиг привчити мене до простої істини: те, що відбувається між двома за взаємною згодою та за зачиненими дверима, не стосується нікого, крім них самих. Втім, сам він зачиненими дверима іноді все ж нехтував.

До того ж, якби Ліаму не подобалось — він би напевно мені про це вже повідомив. Але ж ні — йде назустріч, відповідає, палко і пристрасно. Настільки, що я мимоволі дивуюсь, як так вдало мені виходить гладити йому то щоку, то шию, то плече… Варто простягнути руку, і ось, я вже торкаюсь його. Дивуюсь рівно до того моменту, доки не розумію — він підставляє їх сам. Гадки не маю, як привид примудряється робити це з заплющеними очима, але… Ліам дійсно ластиться, наче кіт.

Уява послужливо малює мені такого — з пронизливо-блакитними очима і шовковистим сріблясто-сірим хутром. Сильного, спритного і недовірливого. Готового будь-якої миті вчепитися пазурами, якщо раптом щось йому не сподобається. Та варто все-таки піймати слушну мить, щоб почухати за вушком — і котик не витримує, примружується та починає тихо муркотіти.

Цей образ викликає настільки всеосяжне почуття щемливої ніжності, що моєю шкірою мимоволі пробігають мурашки. Вочевидь відчувши і це, Ліам на мить завмирає, але ніяк не коментує, тільки поцілунки стають обережнішими і… Теж ніжнішими. 

Не змовляючись, ми не прагнемо якнайшвидше перейти до близькості. Не знаю, що в цей момент відчуває привид, але ось так, напівсидячи-напівлежачи на його колінах, я готова провести хоч цілу вічність.

Та все хороше закінчується швидше, ніж хотілося б. Лунає стукіт у двері та клацання дверної ручки. Добре, що не забула замкнути.

— Пані Ерзо, прокидайтесь! — лунає голос Ліни з-за дверей. — Час вечеряти!

Зробивши глибокий вдих, щоб не видати себе, відповідаю:

— Дякую, вже йду!

Добре, що відповіла коротко, адже на останньому слові Ліам прикушує шкіру на шиї — не сильно, але настільки чуттєво, що я мимоволі видихаю крізь зуби та ледве стримую стогін. На щастя, покоївка одразу прямує назад, тому не чує цього. Сподіваюсь, що не чує. Дочекавшись, поки Ліна зійде до середини сходів, обурено шепочу: