Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Я дивлюсь на шовковий згорток у своїй руці та краєм вуха чую, як тихо перемовляються переполохані дівчата, що знову зібралися разом.

Прочитати зараз чи зачекати до вечора? Адже відправник очевидний, як і можливий зміст повідомлення. Напевно до нас або вже хтось їде, або от-от вирушить. І хоча я навіть підозрюю, хто це може бути, невідомість мучить, не дає спокою і змушує мене дрібно тремтіти від хвилювання.

Тому я все ж ламаю печатку — звісно, зачаровану, про що мене сповіщає швидкоплинний запах сургучу — розгортаю чорний шовк і всередині виявляю невеличкий аркуш пергаменту. Повідомлення виявляється доволі коротким. А от зміст — водночас і очікуваним, і несподіваним.

Очікуваним — тому що за два дні до нас дійсно вирушає маг. Несподіванкою ж стає те, хто саме до нас навідається. Ім'я цього мага наполовину мені знайоме. На неочікувану особисто для мене половину.

Астард Лотт.

Якийсь родич Ліама? Чи це просто співпадіння? Цікаво, що на це скаже привид.

Дізнавач виявився настільки люб'язним, що навіть вказав ранг і спеціалізацію непроханого гостя. Хоча я сумніваюсь, що справа саме у люб'язності, адже з такою ж імовірністю це могло бути спробою залякування.

Архімаг-некромант.

Мало мені некроманта-привида у власному ліжку, демона й демонолога по сусідству, так ще й такий могутній… слідчий приїде. Не те щоб я воліла бачити на його місці дізнавача чи ще когось іншого, але... Схоже, цей маєток прямо-таки притягує до себе рідкісні та небезпечні дивовижі.

Пробігши очима рівні рядки ще раз, я впевнююсь у тому, що все правильно зрозуміла, і лише після цього дозволяю собі відчути тривогу і подумати про Ліама, щоб він це вловив. Просто, щоб дізнався, що є вельми тривожні новини.

Втім, привид розважливо не приходить на мій мимовільний поклик. Замість цього повертається Ліна, і я помічаю, наскільки похмурим стає її обличчя, варто дівчині побачити у мене в руках чорний шовк і пергамент.

— Повідомлення від дізнавача, — вимучено усміхаюсь і відводжу погляд. — За два дні нам слід чекати гостя.

— Одного чи з почтом? — виривається у покоївки, але, одразу схаменувшись і тривожно зиркнувши в бік притихлих дівчат, знічується. — Вибачте за неввічливість.

— Судячи з листа, одного, — кривлюсь я. — Але це буде архімаг-некромант.

На мій подив, ранг непроханого гостя якщо й справляє враження на Ліну, то вона цього нічим не викриває. Втім, її можна зрозуміти: бентежить сам факт приїзду, а кого саме — то вже справа другорядна. Особливо, з огляду на те, що якраз прислузі боятися нема чого — коли все сталося, їх взагалі не було у маєтку.

Зітхнувши, я огортаю шовком пергамент та кладу до кишені сукні. Томливе очікування вечора, схоже, незабаром стане для мене звичкою. Добре, що хоч чекати залишилося недовго — день вже перевалив за половину.

Але дорогою назад мені на думку спадає, що було б непогано перепочити після такої прогулянки — і скористатися цим приводом для розмови з Ліамом. Треба якнайшвидше зрозуміти, чого чекати від такого гостя. Незалежно від того, знайомий привид з ним особисто чи ні, але хоча б про основні правила ставлення до архімага-некроманта варто дізнатись. Раптом вони чимось відрізняються від мені звичних.

Тому я не гаю часу, і щойно ми повертаємось до маєтку — сповіщаю Ліну, що на годину-дві піднімусь до себе, щоб відпочити. Покоївка не виказує жодних ознак занепокоєння, тому я легкою ходою і з важким серцем піднімаюсь сходами.

Замикаю за собою двері, щойно увійшовши до спальні.

— Ліаме, покажись, будь ласка, — тихо звертаюсь я до порожньої кімнати. — Треба поговорити.

Чекати доводиться добрий десяток секунд. Не те щоб я боялася, що він не прийде, але серцебиття за цей час встигло прискоритися. Надто дивне зі сторони видовище: я стою біля столика під дзеркалом і вичікувально окидаю поглядом решту кімнати.

Привид з'являється в одному з крісел. Уважно дивиться на мене своїми бездонними синіми очима, після чого похмурніє, трохи схиляє голову до плеча і простягає руку у мовчазному проханні дати йому листа. Навіть, скоріше — наказі, надто владно виглядає цей жест.

Наближаюсь, щоб віддати йому пергамент, загорнутий в чорний шовк. Сама ж при цьому вагаюсь — вмоститися на підлокітник обраного Ліамом крісла або просто сісти до сусіднього. Надто відвертою є перша дія, і я не знаю, як на це відреагує привид, тоді як другий варіант здається мені надмірно відстороненим. Коли ж недбало відкинута шовковиста тканина зісковзує по чоловічій нозі на підлогу, я все ж опускаюсь на підлокітник.

І розумію, що не помилилася — рука привида одразу обіймає мене трохи нижче попереку, а долоня лягає на прикрите сукнею стегно. Спокійно і природно, як так і треба.

— Що ж, певною мірою це очікувано, — задумливо промовляє Ліам, однією рукою і не надто шанобливо згорнувши прочитаний лист навпіл.

— Ти про що? — щоб сісти зручніше, мені доводиться спертися на плече привида, і я не втрачаю можливості запустити пальці у його волосся, обережно погладжуючи шию під ним.

— Про те, що прибуде саме він.

— Ви знайомі?

— О, так, — чоловік зневажливо пирхає, і я помічаю, як його очі поволі починають сяяти холодною блакиттю. Щоправда, не зрозуміло, що стає цьому причиною — я чи той архімаг.

Не дочекавшись докладніших пояснень, примиряюсь з необхідністю розпитувати Ліама, щоб витягнути потрібні мені знання.

— Мене… здивувало його ім'я, — обережно починаю я. — Ви родичі?

— Він мій учитель, — при цих словах привид кривиться, наче скуштувавши якусь гидоту. — І батько, за сумісництвом.