Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

— Йдіть до мене, Айло. Я так хочу вас обійняти ще раз.

Я посміхнулася, удавши, що налякана тут тільки я, і прилинула до Оуена. Притислася щокою до його грудей, насолоджуючись нерівним стуком серця. Від його близькості та тепла ставало краще, спокійніше.

Сподіваюся, що йому теж.

— Дякую, — прошепотіла я. 

— За що, кохана?

— За те, що ви поряд.

Я звела очі на Оуена і посміхнулася. А потім перевела погляд на вікно, за яким вже розквітала ніч. На темному полотні неба розгорілися яскраві зіркі, зійшов місяць. У прочинене вікно проникав легкий прохолодний вітерець.

— Я завжди буду поряд, — Оуен відступив на крок, підняв мою руку, щоб торкнутися її губами. І знову відступив: — Тут прохолодно. Я зачиню вікно?

— Так, звісно.

Ці слова зірвалися з моїх вуст без жодної думки. Я чекала на слуг, які от-от мають прийти, допомогти зняти сукню, підготують ліжко…

Дверцята шафи, повз яку крокнув король, швидко прочинилися. Я бачила лише тінь. Оуен охнув і спробував відскочити. Та тонка постать була швидше. Вона кинулася до короля Содії і змахнула кинджалом.

Блиск кривавих крапель у світлі свічок.

І тихий стогін мого чоловіка.

— Оуене! — я кинулася до нього. — Варто! Варто!

Постать озирнулася і я з подивом зазирнула в обличчя дівчині. Молодій дівчині зі світлим зібраним в тугу косу волоссям. Вона дивилася на мене кілька коротких миттєвостей, а потім відступила.

— Мені шкода, ваша величносте, — її голос був низьким та хрипким. Наче застудженим холодними вітрами Содії.

— Що?..

Короткий погляд у бік короля. І в мене зупинилося серце. 

Оуен. На підлозі. З розплющеними очима. 

А з його грудей стирчить кинджал.

— Я…, — голос здригнувся. І я знову поглянула на неї. На ту, хто щойно все зруйнувала. — Я знищу Вісників. Вам ніде не буде місця та покою. А тебе я вбиватиму буду так довго, що ти благатимеш про смерть.

Дівчина промовчала, дивлячись мені прямо у вічі. І випустила з руки монету. Та тихо впала на килим.

Двері за мною прочинилися, впустивши варту. Впустивши слуг. Може і ще кого. А вбивця кинулася до вікна, стрибнула на підвіконня і вийшла у ніч.

Та я знала, що це її не вб’є. Бо її вб’ю я.

— Оуене, — я вже сиділа біля чоловіка, намагаючись вловити його вдих чи видих. Сподіваючись, що вбивця схибила. Що промахнулася.

Груди мого короля не підіймалися. А погляд залишався скляним. Мимоволі я подивилася у бік вікна. 

А на темному нічному небі впевнено та яскраво спалахнула нова зірка, наче насміхаючись з моєї надії.