Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Принаймні з певного погляду день мав бути прекрасним.

— Це один із моїх улюблених краєвидів, — сказав Броуді, дивлячись на стрімчак, що здіймався з хвиль, наче гігантська труба. Вітер тріпав його сиве волосся, віддзеркалюючи рух хвиль за двісті футів унизу. Він потягнувся, щоб погладити собаку по голові. — Давно Бесс не мала нагоди розім’яти тут ноги.

Я потер плече через пальто. Воно ще боліло, але я майже звик до цього. Щойно повернуся в Лондон, зможу відразу зробити рентген і як слід роздивитися всі ушкодження.

— Як гадаєте, що буде зараз? З Руною? — запитав я.

Острів ще перебував у стані шоку. Протягом кількох днів він утратив чотирьох членів своєї спільноти, на чолі з головним благодійником; трагедія особливо важко сприймалася через жахливий спосіб смерті жертв. Шторм також додав біди: у гавані затонув рибальський човен, а яхта Стракана зірвалася з якоря. Уламки чудового човна знайшли кілька днів по тому, але це була найменша втрата острова. Від інших оговтатися було складніше.

Броуді скривив рота.

— Один Бог відає. Може, протримається певний час. Але рибна ферма, нові робочі місця, інвестиції — усе це пішло за вітром. Без них не вижити.

— Думаєте, тут буде нова Сент-Кілда?

— Можливо, але не в найближчі кілька років. Проте, зрештою… — Його рот скривився в усмішці. — Будемо сподіватися, що вони не втоплять своїх собак, коли підуть звідси.

— Ви залишитеся?

Броуді знизав плечима.

— Побачимо. Не те щоб у мене була причина їхати кудись ще.

Бордер-колі присіла біля його ніг, опустила голову на лапи й пильно дивилася на нього.

Усміхаючись, він дістав із кишені старий тенісний м’яч і кинув його собаці. Та риссю побігла за ним на старих жорстких лапах і принесла м’яча, вихляючи хвостом.

— Якби ж то ми змогли поговорити з Ґрейс, дізнатися, чому вона зробила те, що зробила, — сказав я, коли Броуді знову кинув м’яч.

— Ревнощі, як сказав Стракан. І ненависть, я так гадаю. Ви здивуєтеся, наскільки це може бути потужна сила.

— Це ще не все пояснює. Наприклад, чому вона вдарила Дженіс Дональдсон і Дункана, але застосувала ніж до Меґґі та Кемерона. І до інших, про кого нам розповідав Стракан.

— Гадаю, це питання засобів та можливостей. Я не думаю, що вона насправді щось планувала, — просто діяла, коли в неї виникало бажання. «Маґлайт» Дункана, мабуть, їй просто під руку втрапив, і з Дональдсон, я припускаю, теж щось подібне сталося. Але тепер ми ніколи не дізнаємось.

Колі знову поклала м’яч йому під ноги. Броуді підняв його й кинув, а потім сумно всміхнувся мені.

— Не завжди є відповіді на все, як би старанно ми не шукали. Іноді потрібно навчитися просто відпускати речі.

— Я теж так думаю.

Він дістав цигарки, запалив одну, із задоволенням затягнувся. Я дивився, як він прибрав пачку.

— Я не знав, що ви шульга, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви щойно кинули м’яч лівою рукою.

— Так? Я не помітив.

Серце в мене закалатало.

— Кілька днів тому на кухні ви користувалися правою рукою. Я ще сказав вам і Фрейзеру, що той, хто вбив Дункана, був шульгою.

— Так? Не розумію, про що ви.

— Тож мені було цікаво, чому тоді ви користувалися правою рукою, а зараз лівою.

Він обернувся, поглянув на мене, запитливо й трохи роздратовано.

— До чого ви хилите, Девіде?

У роті пересохло.

— Ґрейс була правшею.

Броуді зважив почуте.

— Звідки ви знаєте?

— Коли вона тримала Анну, ніж був у правій руці. Я забув про це, а тут побачив вас. Я знав, що щось досі не сходиться, але не розумів що. І коли я бачив, як Ґрейс готує їжу, вона теж користувалася тією рукою. Правою, а не лівою.

— Можливо, вам зраджує пам’ять.

Я хотів би, щоб так було. На мить чи дві навіть дозволив собі сподіватися. Але знав, що це не так.

— Ні, — сказав я, відчуваючи щось на кшталт жалю. — Але навіть якби зраджувала, ми можемо пере­вірити, з якої руки відбитки пальців на її пензликах і ручках ножів. Навіть якби відбитки були нечіткими, ракурс доведе.

— Вона могла бути амбідекстеркою.

— Тоді ми знайдемо рівну кількість обох відбитків.

Він довго затягувався цигаркою.

— Ви бачили, якою була Ґрейс. Ви не можете серйозно думати, що Стракан брехав?

— Ні. Я не сумніваюся, що вона вбила Меґґі, і бог знає, скількох іще, перш ніж вони приїхали сюди. Але Стракан просто припустив, що вона також убила Дженіс Дональдсон і Дункана. Можливо, він помилявся.

Я досі хотів, щоб Броуді висміяв мою ідею, щоб указав на фатальну помилку в моїх міркуваннях. Він тільки зітхнув.

— Ви тут занадто довго, Девіде. Ви шукаєте те, чого немає.

Мені довелося проковтнути клубок, перш ніж я зміг вимовити наступні слова.

— Як ви дізналися, що Дункана вбили його ж «маґ­лайтом»?

Броуді нахмурився.

— Хіба ні? Я думав, що ви сказали.

— Ні, я ніколи про це не згадував. Я так думав, але тримав при собі. Я нічого не говорив про «маґлайт», поки не прибула слідча команда.

— Ну, я, мабуть, почув від когось з них.

— Коли?

Він помахав цигаркою, трохи роздратовано.

— Не знаю. Вчора?

— Ліхтар витягли лише вночі. І ніхто не дізнається напевно, що саме він його вбив, доки не буде проведено лабораторні дослідження. Вони б нічого не сказали.

Броуді дивився через море на чорну вершину Стек-­Россу, мружачись у яскравому сонячному світлі. Я слухав, як хвилі розбиваються об скелі за двісті футів під нами.

— Хай вже так і буде, Девіде, — тихо сказав він. Але я не міг цього облишити. Серце калатало так сильно, що я його чув.

— Ґрейс не вбивала Дункана, чи не так? І Дженіс Дональдсон не вбивала.

Єдиною відповіддю був крик мартинів і віддалений плескіт хвиль під скелями. «Скажи що-небудь. Заперечуй». Але Броуді, здавалося, був вирізьблений з того самого каменю, що й Бодах-Руна, мовчазний й непримиренний.

До мене повернувся голос.

— Чому?