Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Звідкілясь долинув дзвін. Була друга ранку.

«Що похоронні дзвони тим, хто мре, як худоба?»

Перший рядок із «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Овена.

Стентон тихесенько прошепотів ці слова. Хотів нагадати собі, навіщо зробив те, що зробив. Так, люди гинуть і тепер, гине чимало людей, та все одно їх незмірно менше, ніж тих, хто поліг тоді. Ціле покоління не муситиме вже згинути, «як худоба», не муситиме вже спізнати смерть, яку спізнав Вілфред Овен. А він, Стентон, залишить у Ньютоновому погребі пересторогу, щоб майбутні хроносити добре помізкували і міняти історію ще одного століття не квапилися. Шкода лише, що не додумався прихопити з собою збірку віршів Овена: її можна було залишити у погребі разом із листом. Жодний документ не розповість краще про страхітливу здатність людства накликати на себе жахливі катастрофи, не покаже, що насправді все могло бути значно, значно гірше.

Стентон розплатився з візником і подався догори тією самою вулицею, якою два місяці тому вів МакКласкі. Прямував до тих самих дверей, з яких вийшов був тієї ночі у двадцяте століття.

Будинок стояв на позір тихий і спокійний. Достеменно такий, як у ту хвилину, коли він бачив його востаннє, от лише на вікнах відтоді з’явилися ґрати. Залишалося тільки сподіватися, що на вхідні двері не поставили зсередини якісь засуви, бо тоді не допоможе вже жодна відмичка.

Проте двері відчинилися, і він просковзнув усередину.

А там прокрався знайомим уже коридором повз так само прочинені двері. Зазирнув: за столом, як і вночі першого червня, сиділа медсестра, тільки-от цього разу — старша, сивоволоса.

Стентон відвів погляд. Забобонним не був ніколи, анітрохи, та тієї хвилини ніяк не міг позбутися нав’язливої думки, запитання, чи то, бува, не його лихе око прирекло на смерть ту іншу, молодшу медсестру. Може, це доля так мстить за те, що хроносити надумали обвести її навколо пальця?

Не будь дурнем, сказав сам собі Стентон.

Доля? Лихе око? Ну безглуздя ж, ні?

Не більше, однак, безглуздя, ніж поведінка того, хто потай проникає у чужий будинок і лізе там у погріб, сподіваючись, що через сто одинадцять років хтось прочитає історію століття, якого ніколи не було.

Покрадьки він дістався до дверей, за якими ховалися сходи у погріб, відімкнув їх і спустився вниз. А тоді відсунув креденс, відімкнув другі двері й знов опинився в Ньютоновому погребі.

Там було темно, хоч око вибери, та Стентон прихопив свій світлодіодний ліхтарик і в його яскравому світлі побачив сліди, які залишили вони з МакКласкі, а ще — відбиток у пилюці посеред долівки: це там лежала у нього під ногами непритомна професорка. Повів ліхтариком убік, шукаючи ще не зламане крісло і столик, бо саме на тому столику надумав залишити свого листа.

Та варто було ступити кілька кроків углиб погреба, як око зачепилося за щось на самому краю освітленої ліхтариком ділянки.

Ледь навскіс через долівку тягнулося щось темне.

Ціла вервечка інших відбитків у пилюці.

Спрямувавши туди промінь ліхтарика, Стентон умить збагнув, що то таке. Ще одні сліди. Сліди, яких там абсолютно однозначно не було раніше. Отже, відколи вони з МакКласкі пішли звідси, тут побував іще хтось.

На мить Стентона охопила паніка, от наче перед ним ні сіло ні впало об’явився привид. Подолати те відчуття, геть для нього незвичне, вдалося далеко не одразу. Шалено закалатало серце, перехопило подих. Він щосили намагався опанувати свої думки. Тут має бути і, звісно, є якесь логічне пояснення.

Сліди, напевне, залишив зловмисник. Той, хто вламався у шпиталь і вбив лікаря та медсестру. Не привид, звичайний зломщик.

Але навіщо ж йому сюди спускатися?

Що йому тут шукати?

Променем ліхтарика Стентон провів уздовж тих слідів. Вони, таке враження, не вели нікуди. Починалися біля дверей, а потім… зупинялися. От наче хтось увійшов у погріб, пройшов трохи вперед і… зник.

Стентон ступив крок до слідів, а його вільна рука вже зімкнулася тим часом у кишені навколо руків’я пістолета. Невже той зломщик іще тут, у погребі? Та ні, як таке може бути? Після того злочину минуло вже два місяці.

Але якщо його тут немає, то чому сліди обриваються посеред погреба? Куди він подівся? Не міг же взяти і випаруватися. Хоча, майнуло в голові у Стентона, з мільярдами людей у тому столітті, з якого йому самому випало сюди прибути, якраз щось таке й трапилося. Вони просто випарувались у повітря та й по всьому. Так, але ж ці мільярди і свій світ забрали з собою. І жодних слідів не залишили.

То де ж тоді той, хто залишив сліди тут?

Стентон увесь напружився, ніби вже чекав, що з темряви ось-ось вискочить якийсь знавіснілий убивця. Проте й далі не зводив очей з тієї вервечки відбитків у пилюці.

І тут до нього дійшло.

П’ятка-носок, п’ятка-носок.

Сліди не вели від дверей до середини погреба.

Вони вели від середини погреба до дверей.

Спочатку Стентон подумав, що зловмисник спершу залишив їх, а тоді зник.

Аж ніяк: він спершу з’явився, а тоді їх залишив.

40

Щойно минула сьома тридцять ранку. За календарем довизвольної ери був переддень Різдва.

Добігав кінця 103-й рік.

Або 2024-й за літочисленням Старого світу.

Досвітня холоднеча пробирала до костей. Дорогу огорнув густий туман, і регулювальники Народно-революційної армії стояли на кожному кроці, розмахуючи своїми світловідбивачами та світловими жезлами.

НРА саме вирішила дещо змістити Південно-Східний мобільно-ракетний оборонний щит, і в краю, у давні часи відомому як Кембриджшир, морозне спозаранку повітря аж дрижало від гуркоту дизельних двигунів. Велетенські ракетні тягачі незграбно плуганилися по шосе, займаючи майже всю проїжджу частину, і регулювальники були злі й нервові, мов оси. Гудронове дорожнє покриття взялося товстим шаром ожеледі, і якщо одне з цих одоробл скотиться-таки в кювет, непереливки буде всім.

Між двома тягачами вклинився, намагаючись прошмигнути вперед, фургон «мерседес» із емблемою Департаменту внутрішньої безпеки. Забачивши його, кожнісінький озброєний паличкою-з-лампочкою регулювальник умить витягувався у струночку і ревно віддавав честь. Ігнорувати Департамент внутрішньої безпеки не наважувався ніхто. Якщо ти не виявляв достатньою мірою пошанування будь-якому державному департаменту, не кажучи вже про ДВБ, значить, не шанував достатньо і секретаря партії. А якщо ти не шанував секретаря партії, то вирушав із пожиттєвим вироком у табори. Якщо тобі, звісно, щастило так легко відбутися.

У фургоні сиділо четверо жінок-офіцерів ДВБ і