Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

За форму там правила груба і цупка роба синього кольору, геть безглуздо оздоблена картатими на шотландський манір кишенями та манжетами.

Ув’язнена мала кайданки на руках і ногах, а на голомозій голові — витатуюваний ідентифікаційний номер. Охоронниці сиділи мовчки. Кожна втискалася у свій кут фургона з таким виглядом, ніби багато дала б, аби тільки опинитися від своєї підопічної якомога далі.

Зрештою, так воно й було.

Бо хто ж його зна, що стрілить їй у голову. Вона й закута в кайданки страх яка небезпечна.

Якраз своїми кайданками, до речі, й задушила колись охоронця.

І трьох немовлят своїх умертвила. Одне, кажуть, з’їла.

Її, певна річ, саму треба умертвити. Щодо цього охоронниці сумнівів не мали.

Прострелити ось цю лису татуйовану голову і вкинути у Гебридське торф’яне болото. Але Партія людей не вбиває. Доти принаймні, доки не скорить їх своїй волі.

А KT503 b678 до покори ще ой як далеко.

Поза тим, навіть якби їй і справді прострелили голову, вона, цілком можливо, просто встала б собі та й пішла. Так говорили про KT503 b678 люди. Що вона безсмертна. Або й узагалі перетворилася вже на привида. Історій про її незліченні втечі з таборів теж було не злічити. Востаннє вона переховувалася в якійсь глушині цілими місяцями. Вбила дорожнього поліцейського і два тижні годувалася його трупом. А коли її нарешті знайшли, то довелося спочатку мати до діла з цілою зграєю диких псів, яких вона приручила. Потім з’ясувалося, що в усіх тих псів був сказ. Може, вона й сама скажена. Тоді було би принаймні зрозуміло, звідки в неї стільки несамовитої, запеклої люті.

Після цього випадку їй призначили повну лоботомію. Всі сторновейські охоронці забронювали собі місця, щоб удосталь насолодитися цим видовищем, та екзекуцію несподівано відклали.

Виявляється, її затребувала Партія. Принаймні якісь високі партійні чини. Державний дослідно-освітній заклад зажадав, аби її доправили до них для обстеження. Схоже, цю жінку надумали оглянути товариші професори.

І чого б ото, запитували себе подумки сторновейські охоронці, заковуючи KT503 b678 в кайданки для перевезення. Хочуть, напевно, з’ясувати, що може змусити людину боротися так запекло. Або встановити, як може мозок і далі чинити свідомий опір після всієї ідеологічної обробки та тортур. Як людина примудряється всупереч усій потузі держави залишатися все ж таки особистістю.

А може, її спробують клонувати. Ходить чимало чуток про нову армію суперміцних, стійких до раку десантників, які начебто мають захопити американське ядерне руйновище. Можливо, власне KT503 b678 і стане взірцем для солдатів тієї армії.

У такому разі це має сенс.

Зустрітись з двома KT503 b678 не побажав би собі ніхто. А що вже казати про цілу армію.

Фургон Департаменту внутрішньої безпеки нарешті вирвався з колони ракетних тягачів, де був застряг, і рушив до Державного дослідно-освітнього закладу, відомого перед Славним Визволенням як Кембриджський університет.

Там четверо охоронниць з неабияким полегшенням передали свою підопічну в руки товаришу деканові коледжу, який уже чекав на них разом із працівниками власної служби безпеки.

— Надійно зв’яжіть її і віднесіть у клітку, — наказав декан.

І так уже скуту по руках та ногах кайданками KT503 b678 тепер іще й туго обкрутили з ніг до голови нейлоновим кабелем, а тоді потягнули через прадавню браму досередини. Пронесли повз стару вартівню, де сидів тепер озброєний кулеметом охоронець, і через залитий бетоном плац-парад з поламаним фонтаном посередині — облупленим символом загнивання схибнутої на марнотратстві буржуазії.

Потому вони ввійшли до великої кам’яної споруди, знаної колись як каплиця коледжу. Нині, позбавлена всіляких вежечок, вікон зі свинцевими хрестовинами та всього іншого декоративного непотребу, вона служила залою засідань комітету з очищення партійних рядів.

Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів.

Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції.

Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції.

І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича.

Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка.

Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли.

Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками.

— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати?

Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя.

— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба.

Бранка вперше заговорила.

— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони.

— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування.

— Так. Тих утопила я.

— Бо вони були від ґвалтівників?

— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю.

— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678?

Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів.

— Смерть — моя єдина приятелька, і я