Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує.

— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят.

— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану?

Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього.

Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію.

— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан.

— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678.

— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі.

— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею.

— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу.

— Вона повбивала твоїх дітей?

— Так, якщо вже на те пішло, повбивала. Хоча то не були діти з плоті й крові, — відповів декан. — Моїми дітьми були мистецтво й культура. Вченість. Література. Живопис і поезія. Багатолика краса, ніжне й витончене дитя, і Партія вбила його ще до того, як я з’явився на світ.

Та KT503 b678 більше не слухала. У минулому їй довелося пережити стільки найрізноманітніших допитів, що мотиви, які ховалися за словами й запитаннями партійних функціонерів, перестали цікавити її вже давно. Адже двоєдушність — їхня друга натура. Крім того, вона помітила дещо в себе під ногами. Там лежав гвинт: випав, мабуть, у когось із робітників, які монтували клітку. Може, вдасться відімкнути ним замок? Або взяти й увігнати його цьому-от товаришу деканові прямо в око, а потім втиснути пальцем у мозок. Можливо, тоді її нарешті вб’ють — і вона визволиться. Спочине вічним сном, як її коханий і їхня дитина.

— Але я бачив чимало привидів, яких породило те дитя, — вів тим часом далі товариш декан. — Ми переховуємо їх тут. Заборонені рукописи та картини, прадавні тексти і забуті знання. Сховані глибоко в темних підземеллях. Потай закладені в ніші у стінах, про які давно ніхто не пам’ятає. Поховані в обплетених павутиною гробницях. Щось із утраченого я таки бачив.

Ну от, гвинт уже в неї. Вона зуміла затиснути його пальцями ноги, і тепер залишається тільки тримати, доки не знімуть кайданки з рук. Отже, буде й інструмент, і зброя. Колись же не раз убивала, маючи набагато менше.

— Що ж, KT503 b678, я хотів би поставити тобі одне запитання.

Бранка мовчала.

— Будь ласка, дай мені відповідь, — продовжував декан, — і я обіцяю, що дозволю тобі залишити у себе той гострий шматок металу, який ти оце тримаєш ногою.

KT503 b678 здивовано глянула на нього. Партійці ж здебільшого — повні ідіоти. Так переймаються самозамилуванням та самозбереженням, що нічого навколо не помічають. Їх можна обводити навколо пальця, як маленьких, а їм і невтямки. Та цей не такий.

— Гаразд, — кивнула вона. — Ставте своє запитання, товаришу декане коледжу.

Той іще якусь хвилину сидів мовчки. А тоді витягнув з кишені свого комбінезона старий, пожовклий пергамен і зиркнув на нього, ніби черпаючи звідти натхнення.

— Якби ти могла змінити щось в історії, — почав він, — якби отримала нагоду повернутися в минуле, лиш один раз, у якесь певне місце та певний час, то куди подалася б? Що змінила б?

41

— Я не змінював би нічого, сер Ісаак, — твердо сказав декан Бентлі, знову наливаючи у склянки вина. — Залишив би у спокої і добре, і лихе.

— Еге ж, декане Бентлі, — сумовито кивнув Ньютон; на вигляд здавався тієї миті аж якимсь старішим за свої вісімдесят чотири роки. — Я теж.

Обговорюючи Ньютонове запитання, вони розважали про історичні помилки та про поточний стан людства; запитували себе, чи може виправлення перших покращити останній, і змушені були визнати: попри вкрай незадовільне становище Британії — у 1727-му на острові лютувала віспа, до банкрутства залишався один крок, не вщухали релігійні та династичні чвари, а шотландці-якобіти могли з дня на день укотре вже підняти повстання, — шлях розвитку країни був усе ж таки цілком стерпним, тому ідея дещо підправити історію видавалася надто вже ризикованою.

— Будь-яка гіпотетична зміна, нехай навіть найдрібніша, одразу ж породжує можливість появи фактично безмежної кількості ймовірних варіантів розвитку подій, — зауважив Бентлі. — Так можна тільки все погіршити.

— Власне. Так можна тільки все погіршити, причому дуже легко, — погодився Ньютон, дивлячись у вікно; в шибку барабанила злива. — Останні тридцять років я й боровся з жахом, який вселяла в мене така можливість. Цей жах мучив мене вдень і переслідував уночі. Він перетворив моє життя на сущий кошмар.

— Але чому, сер Ісаак? — спитав, поблажливо всміхнувшись, Бентлі. — Ми ж не можемо насправді взяти і змінити минуле.

— Авжеж, ми не можемо.

— Що ж, у такім разі проженімо лихі думи та потішмось краще добрим вином.

— Але через триста років така нагода з’явиться в інших.

— Нагода змінити минуле? Ви ж, звісно, жартуєте, правда?

— Аж ніяк, декане Бентлі, аж ніяк. Хтозна, ймовірно, люди майбутнього виявлять існування такої можливості самотужки, і тоді моє сумління чисте. Проте… ану ж не виявлять? Чи повинен я донести її до їхнього відома? Ось запитання, яке перетворює на тортуру кожну мить мого життя, а кожен сон — на нічне жахіття.

Бентлі ледь стримав сміх. Вельми поважний вік Ньютона добряче вплинув не тільки на тіло, але й на розум, сумнівів тут уже не було.

— Знаєте, — заговорив він таким тоном, яким зазвичай зовсім уже немічних старих запитують, чи добре вони попоїли і чи не підбити їм подушки, — може, не варто аж так сильно цим перейматися, га? Врешті-решт, триста років — це багато, коли то ще буде…

Ньютон сердито нахмурився і нетерпляче засовався у кріслі.