Читати книгу - "Двійник"

— Що ти маєш на увазі?

— Ну от зараз. У цю мить. Треба це зняти: я несу тобі квіти, поки ти лежиш у лікарні. Дитину я вже зняв, попросив медсестру піднести її до вікна. Але потрібен великий план. Може, у тебе на руках.

— Її звати Роуз.

— І в нас із тобою нема спільного знімка. Нам точно потрібні нові фотографії. Я приніс камеру.

— Я не зачесана, Двейне. І маю жахливий вигляд. Не треба фотографій.

— Та ну. Усі їх хочуть.

— Хто? Для кого ці знімки?

— Це ми потім вирішимо. Можемо не поспішати, зважити всі пропозиції. Історія коштуватиме значно більше, якщо вона з картинками. — Він дістав із кишені камеру, простягнув її Ріццолі. — Ось, можете нас сфотографувати?

— Як ваша дружина скаже.

— Та все гаразд, гаразд, — наполягав він. — Ви знімайте.

Чоловік схилився ближче до Метті й простягнув їй троянди.

— Може, так? Я дарую їй квіти. Матиме чудовий вигляд.

Він усміхнувся: зуби сяють, відданий чоловік закриває дружину від бід.

Ріццолі подивилася на неї. Не побачила в її очах протесту, тільки дивне, вибухове сяйво, яке не змогла пояснити. Тому підняла камеру, навела на пару й натиснула на спуск.

Спрацював спалах, саме вчасно, щоб зняти, як Метті Первіс лупить чоловіка по обличчю букетом троянд.

33

Чотири тижні потому

Цього разу не було брехні, не було вдаваного безумства. Амальтея Ленк увійшла до кімнати для допитів, сіла за стіл, і погляд, який вона спрямувала на Мору, був ясним і цілком свідомим. До того скуйовджене волосся було охайно зібране у хвіст, так що риси обличчя тепер різко виділялися. Дивлячись на високі вилиці Амальтеї, на її прямий погляд, Мора питала себе: «Чому я раніше відмовлялася це бачити? Усе ж очевидно. Я дивлюся на своє власне обличчя через двадцять п’ять років».

— Я знала, що ти повернешся, — мовила Амальтея. — І от ти тут.

— Ви знаєте, чому я прийшла?

— Отримала результати аналізів, чи не так? Тепер ти знаєш, що я казала правду. Навіть якщо ти не хотіла в неї вірити.

— Мені були потрібні докази. Люди весь час брешуть, а ДНК — ні.

— І все одно ти мусила знати ще до того, як прийшли результати твоїх дорогоцінних тестів. — Амальтея нахилилася вперед, усміхнулася до відвідувачки майже інтимно. — У тебе батькові вуста, Моро. Ти це знаєш? І мої очі, мої вилиці. Я бачу в твоєму обличчі й себе, й Елайджу. Ми сім’я. У нас одна кров. Ти, я, Елайджа. І твій брат. — Вона помовчала. — Ти ж знаєш, що це був він?

Мора глитнула.

— Так.

«Єдине дитя, яке ти лишила. Ти продала нас із сестрою, але лишила собі сина».

— Ти не сказала мені, як помер Семюел, — мовила Амальтея. — Як та жінка його вбила.

— То був самозахист. Це все, що ви маєте знати. Вона не мала вибору, мусила відбиватися.

— А що за жінка та Матильда Первіс? Я хотіла б дізнатися про неї більше.

Мора мовчала.

— Я бачила її фото по телевізору. Наче нічого особливого. Не знаю, як вона могла це зробити.

— Люди що завгодно зроблять, аби вижити.

— Де вона живе? На якій вулиці? У новинах сказали, що вона з Натика.

Мора дивилася в темні очі матері й відчула, як спиною пробіг холодок. Не за себе — за Метті Первіс.

— Для чого вам це знати?

— Я маю право. Як мати.

— Мати? — Мора мало не зареготала. — Ви справді думаєте, що заслужили на це звання?

— Але ж я твоя мати. А ти — сестра Семюела. — Вона схилилася ще ближче. — Знати — це наше право. Ми його родина, Моро. Немає в житті нічого міцнішого за кров.

Мора дивилася в ці очі, так моторошно схожі на її власні, і бачила там не менший розум і навіть проблиск винятковості. Але це світло було спотворене — викручене відображення в розбитому дзеркалі.

— Кров нічого не важить, — мовила вона.

— То чому ти тут?

— Я прийшла, щоб востаннє подивитися на вас. А тепер я піду. Бо я вирішила, що попри все те, що може сказати ДНК, моя матір не ви.

— А хто ж?

— Жінка, яка мене любила. Ви не знаєте, як любити.

— Я любила твого брата. Могла б любити й тебе.

Амальтея простягнула руку понад столом і погладила Мору по щоці. Ніжний доторк, теплий, як справжня материнська рука.

— Дай мені шанс, — прошепотіла вона.

— Прощавайте, Амальтеє. — Мора підвелася, натиснула кнопку виклику охоронців. Сказала в інтерком: — Я закінчила. Готова йти.

— Ти повернешся, — сказала Амальтея.

Мора навіть не глянула не неї, не озирнулася, виходячи з кімнати. Чуючи голос Амальтеї за спиною:

— Моро! Ти ще повернешся!

Із шафки в кімнаті для відвідувачів Мора забрала свою сумочку, водійські права, кредитні картки. Усе те, що підтверджувало її особистість. «Але я вже знаю, хто я така», — подумала вона.

«І знаю, ким я не є».

На вулиці, просоченій літньою спекою, Мора зупинилася й глибоко вдихнула. Відчула, як тепло дня вимиває з її легень наліт в’язниці. Як отрута Амальтеї Ленк змивається з її життя.

Мора несла в своєму обличчі, у своїх очах докази її материнства. У її венах текла кров убивць. Однак зло не успадковується. Хоча генетично вона мала цей потенціал, так само було і з кожним дитям, яке приходило у цей світ. «Тут я нічим не відрізняюся від інших. Ми всі походимо від чудовиськ».

Вона пішла геть від дому полонених душ. Попереду було її авто й дорога додому. І Мора не озиралася.

1

Маре — історичний квартал у центрі Парижа, відомий великою кількістю відреставрованих палаців та будівель, дім найбільшої єврейської громади Європи. «Ле Аль» — квартал, у якому колись розташовувався центральний ринок Парижа; у 1979 році там побудовано величезний, переважно підземний торговий центр. (Тут і далі прим. перекл.,