Читати книгу - "На лезі клинка"

Ферро втупилась у чорні очі Юлвея, скрегочучи зубами і важко дихаючи носом. А чи не спробувати ще раз його вбити, подумала вона.

Ні.

Він був правий, чорт забирай. Ферро поволі притлумила гнів, наскільки це було можливо, відклала стрілу і знову повернулась до колони. Вона дивилася, як шкандибає старий раб, а за ним дівчинка, і лють, як голод, гризла її нутрощі.

— Гей, ти! — вигукнув солдат, направляючи коня у їхній бік.

— Ну от, догралася! — зашипів Юлвей, а тоді вклонився вартовому, посміхаючись і ледь не плазуючи перед ним. — Прошу вибачення, майстре, мій син…

— Закрий пельку, старий!

Солдат поглянув на Ферро з висоти сідла.

— Що, хлопче, вона тобі подобається?

— Що? — прошипіла Ферро крізь стиснуті зуби.

— Не треба соромитись, — реготнув солдат. — Я бачив, як ти на неї поглядав. — Він повернувся до колони. — Спиніть їх там! — крикнув солдат, і раби знову зупинились. Він нахилився з сідла і вхопив кістляву дівчинку під пахву, грубо вириваючи її з колони. — Вона нічогенька, — сказав солдат, тягнучи її до Ферро. — Трохи юна, але вже годяща. Як її причепурити, то буде те, що треба. Трохи кульгава, але то загоїться — ми з них всі соки чавимо. Гарні зуби… покажи йому свої зуби, стерво! — Дівчинка поволі відвела потріскані губи. — Гарні зуби. Що скажеш, хлопче? Десять золотих за неї! Це вигідна ціна!

Ферро стояла, витріщаючись. Дівчинка відповіла їй німим поглядом великих, неживих очей.

— Послухай, — сказав солдат, нахиляючись із сідла. — Вона варта вдвічі більше, і ти нічим не ризикуєш! Коли ми дістанемося Шаффи, я скажу, що вона вмерла тут, серед пилюки. Це нікого не здивує — так трапляється весь час! Я отримаю десятку, ти десятку зекономиш! Кожен тільки виграє!

Кожен тільки виграє. Ферро поглянула на вартового. Він стягнув з голови шолом і витер зіпріле чоло затиллям долоні.

— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей.

— Гаразд, вісім! — вигукнув солдат. — В неї приємна усмішка! Всміхнися йому, стерво!

Кутики вуст дівчинки ледь смикнулися.

— О, бачиш! Вісім — від душі відриваю!

Ферро стискала кулаки, її нігті впивалися в долоні.

— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей з ноткою застереження у голосі.

— А з тебе, хлопче, вийшов би непоганий крамарчук, їй-богу! Сім, і це моя остання пропозиція. Сім, хай тобі грець! — Солдат спересердя аж затряс шоломом. — Поводься з нею обережно і через п’ять років вона буде варта більшого! Це непогане вкладення грошей!

Обличчя солдата знаходилося лише за кілька футів від Ферро. Вона могла розрізнити навіть найменшу краплину поту на його чолі, кожну щетинку на його щоках, кожну тріщинку і пору на його шкірі. Вона майже відчувала його запах.

По-справжньому спраглі питимуть сечу, солону воду чи олію, як би бридко їм не було — така страшна їхня жага. Ферро часто бачила подібне у Безплідних Землях. Саме з такою жагою вона бажала вбити цього чоловіка. Вона хотіла рвати його голими руками, душити, поки він не кавкне, шматувати лице зубами. Це бажання було майже непереборним.

— Спокійно! — прошипів Юлвей.

— Вона мені не по кишені, — почула свої слова Ферро.

— Міг би сказати так раніше, хлопче, щоб я не гайнував свій час! — Солдат знову надів шолом. — Однак я не виню тебе, що задивлявся. Вона і справді нічогенька. — Він нагнувся і, вхопивши дівчинку під пахву, потягнув назад до решти рабів. — В Шаффі вона піде за двадцять! — крикнув він через плече.

Колона відновила рух. Ферро дивилася на дівчинку, доки раби не зникли за підйомом, спотикаючись, кульгаючи і шкандибаючи назустріч рабству.

Вона відчула холод — холод і порожнечу. Ферро шкодувала, що не вбила вартового, чого б це їй не коштувало. Його вбивство могло би заповнити порожнечу, нехай і ненадовго. Інших варіантів у неї не було.

— Я теж колись ішла в такій колоні, — промовила вона.

Юлвей глибоко зітхнув.

— Я знаю, Ферро, знаю, але доля тебе врятувала. Будь вдячною за це, якщо вмієш.

— Краще б ти дозволив мені його вбити.

— Тьху, — кинув старий з огидою, — не сумніваюсь, що ти би вбила увесь світ, якби могла. У тобі є хоч щось, окрім бажання убивати, Ферро?

— Колись було, — пробурмотіла вона, — але вони все вибивають батогом. Б’ють тебе, доки не упевняться, що нічого не залишилось.

Юлвей дивився на неї жалісливим поглядом. Дивно, але її це більше не сердило.

— Мені шкода, Ферро. Шкода тебе й інших. — Похитуючи головою, він повернув на дорогу. — Але це краще, ніж смерть.

Вона якусь мить стояла, спостерігаючи, як над далекою колоною здіймається курява.

— Це те саме, — промовила вона про себе.

Біла ворона

Лоґен сперся на парапет, прижмурився від вранішнього сонця і став насолоджуватись краєвидом. Здавалося, минуло чимало часу відтоді, як він так само стояв на балконі у бібліотеці. Втім, краєвиди відрізнялися разюче. Зараз — схід сонця над нерівними дахами будівель, палке сліпуче сяйво та далекий шум і гам. Тоді — холодна, імлиста долина, тиха й моторошна, наче смерть. Він пам’ятав той ранок, пам’ятав, як почувався зовсім іншою людиною. Зараз він теж почувався іншою людиною. Дурнем. Пригніченим, наляканим, потворним і спантеличеним дурнем.

— Гей, Лоґене!

Малакус вийшов на балкон і зупинився поряд, усміхаючись сонцю, місту та затоці, що мерехкотіла і вже кишіла кораблями.

— Гарно, еге ж?

— Може, й гарно, але я тої краси не бачу. Стільки людей! — спотілий Лоґен здригнувся. — Так не має бути. Мене це лякає.

— Лякає? Тебе?

— Постійно.

Лоґен майже не спав відтоді, як вони сюди прибули. Тут ніколи не було достатньо темно, достатньо тихо. Весь час заважали спека, задуха і сморід. Нехай вороги й страшні, але їх принаймні можна побороти і позбутись. Лоґен міг зрозуміти їхню ненависть. Але як здолати безлике, байдуже, шумне місто? Воно ненавиділо все навколо.

— Мені тут не місце. Я буду радий звідси піти.

— Боюся, що ми тут затримаємось.

— Знаю, — Лоґен глибоко вдихнув. — Тому я планую роздивитися цей Аґріонт поближче, і дізнатися про нього якомога більше. Від деяких проблем не втечеш. Краще вирішити їх, аніж весь час боятись. Так казав мій батько.

— Гарна порада. Я складу тобі компанію.

— А от і ні. — У дверях стояв Баяз, спопеляючи свого учня поглядом. — Твої успіхи впродовж кількох останніх тижнів були жалюгідними навіть для тебе. — Він вийшов на відкрите повітря. — Поки ми ледарюємо,