Читати книгу - "Тінь над Дніпром, Наташа Голуб"

Новини розлетілися швидше, ніж будь-які офіційні повідомлення. Люди ще не до кінця розуміли, що сталося, але відчували — щось змінилося. На вулицях, у транспорті, на площах говорили лише про одне: «Тіньову систему більше не існує».

Соцмережі вибухнули повідомленнями. Хтось писав: «Вперше за довгий час я відчуваю, що за мною не стежать». Хтось дякував невідомим героям. Хтось — просив не допустити повернення до минулого.

У центрі Києва на Майдані почали збиратися люди. Без плакатів, без агресії — просто мовчазне стояння. Світла мовчазна єдність. Вони тримали свічки. І кожна — була пам’яттю про правду, за яку боролися роками.

Аліна дивилася на трансляцію з балкону редакції.

— Дивно, — прошепотіла вона. — Я думала, що коли все скінчиться, ми просто підемо далі. А виявилося — це тільки початок.

Роман стояв поруч, тримаючи в руках аркуш паперу. Стару записку, яку залишив ще на самому початку розслідування. Там було написано: «Якщо зникну — продовжуй. Правда варта боротьби».

— Люди нарешті говорять самі за себе, — відповів він. — Без фільтрів, без страху, без наглядача. Це голос, який ми заглушували десятиліттями.

— Ти думаєш, вони зможуть не втратити цей шанс?

— Тепер — усе залежить від них. Ми лише відкрили двері. Йти — мають вони самі.

За кілька годин тимчасовий уряд оголосив надзвичайний збір громадських ініціатив. Прозвучали заклики до створення нової цифрової Конституції — документа, що регулюватиме обіг інформації, права громадян на приватність, межі штучного інтелекту.

Аліна відчула, як до неї повертається щось давно забуте — віра. Не у владу, не в систему, а в людей.

— Можливо, ми дійсно щось змінили, — сказала вона.

Роман усміхнувся.

— Ми лише дали їм голос. А тепер — послухай, як він звучить.

І голос народу, хоч і ще невпевнений, звучав чітко. Це був початок епохи, в якій правда належала не обраним — а кожному.