BooksUkraine.com » Сучасна проза » Спустошення 📚 - Українською

Читати книгу - "Спустошення"

201
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Спустошення" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 112
Перейти на сторінку:
долоню зі своєю, і ми разом ступили на П’яцца делле Мелоне.

Виходячи з тіні на світло, що линуло у проміжку поміж будинків, я раптом відчув, як нова, сильна емоція ввійшла у мене. Усе, що я бачив навколо, видалося таким знайомим, що воно ніби вібрувало в єдиній емоції, і ця емоція стала захлинати мене. Я поглянув на Смирну і побачив, що її губи теж стали тремтіти. Вона замружила очі, і з них порснули сльози. З мене саме вирвалося ридання. Не тямлячи, що відбувається, я плакав, озираючись навколо, і туристи проходили повз, ніби не помічаючи нас, а сльози — у мене й у неї — текли по щоках на сорочку.

— Що ми наробили... Що ми наробили, — повторювала вона, і я, схлипуючи, затягнув Смирну в провулок. Там, притулившись за рогом стіни до каміння, обійнявшись, ми віддалися риданню, що стрясало наші тіла. Коли ридання вляглися, тремтячою рукою, все ще відчуваючи сльози на повіках, я дістав сигарети, і ми закурили.

— Ми були тут, жили десь поруч... Ти і я. Ми мали з тобою одружитися... Були вже заручені...

—У мене відчуття, що ти був аристократом, — сказала Смирна. — Можливо, якимось принцом...

Я встав із землі й допоміг Смирні піднятися, подавши руку.

— Ти куди? — Я бачив, що Смирна боїться, та нам треба було відкрити все це до кінця, і я мав внутрішній компас, який показував мені, куди рухатися.

— Ось тут, — сказав я, коли ми вийшли на площу знову. — Ось тут жила ти.

— Не розказуй мені цього.

— Десь тут. Тут жили бідняки.

— Будь ласка, не треба...

Я притулився до неї і пригорнув її до себе.

— Це було, — сказав я. — Це все було. Історія насправді повторюється. Спершу я побачив як ви це робите з іншим, а потім я знайшов тебе, і ми стали потай зустрічатися з тобою, тому що з тобою ми могли робити все, що я не міг робити зі своєю дружиною...

Смирна плакала.

— Навіщо ти це розказуєш?.. — крізь сльози сказала вона.

— Треба це пройти до кінця. — Я підійнявся. — Вставай, я тобі ще щось покажу. Тримай, — я дав Смирні паперову хусточку. Я відійшов на кілька метрів від неї.

— Десь тут. Ці двері або ці, — я показав на пройми, де старовинні оббиті металом двері колись вели до кімнати бідних міщан. — Пішли, — я знову підійшов до Смирни і потяг її за руку.

— Моя дружина знала про тебе... А ми з тобою хотіли втекти і бути тільки удвох... Нам було по двадцять... Ми вже були таємно повінчані... Уночі я знову пішов сюди, щоб побачитися з тобою... і тоді... Це сталося. Мене втопили в цьому каналі, — сказав я, і моторошність моїх слів викликала мурахи у мене на шкірі. — Вона не змогла мені пробачити цього...

Смирна стала важко дихати, а коли закінчила і трохи заспокоїлася, похмуро глянула на мене.

— Я хочу піти звідси, — сказала вона, і ми, переплівши наші пальці й понуривши голови, рушили геть, і я почувався як Адам, якого щойно прогнали з Раю.

Ми присіли на лавочки під липами на одній із площ, аби трохи перевести дух. Я відчував, що наші стосунки уже не будуть як перше. Щось масштабне, розмірами схоже на атлас світу, перегорнуло свою останню сторінку — і тепер ми розгублено сиділи на форзаці закритого тому, звісивши ноги в тишу, і нам бракувало слів.

— Ненавиджу це місто. Хочу вже поскоріше додому.

— Послухай, — сказав тихо я. — Це місто важливе для того, щоб ми зрозуміли, хто ми такі.

— Зрозуміти, що я була повією? — сказала Смирна, прикриваючи долонею, на яку сперла голову, рота, і я побачив на її очах сльози.

— Це все неправда, розумієш? І взагалі, я хочу завтра побути одна. Щоб мене ніхто не чіпав! — по голосу було чутно, що у Смирни істерика.

— Добре, побудеш завтра одна, — сказав я. — Але давай сьогодні з тобою проведемо ще вечір разом...

— Я не хочу, щоб ти до мене ще бодай колись торкався... — крізь зуби сказала Смирна, і встала. Я встиг вхопити її за руку:

—Зачекай...

— Відстань, кому сказала! — крикнула вона і пішла, залишивши мене самого.

* * *

Ми повернулися у готель мовчки. Я залишився в барі випити вина, а Смирна пішла у номер. У номері було темно, і я ввімкнув світло в ванній.

Смирна, закутавшись з головою ковдрою, спала чи робила вигляд, що спала. Я підійшов до неї, щоб відхилити ковдру і побажати їй добраніч, і тут у мене вперше закралося відчуття: а що, коли вона надумає втекти від мене? Абсолютно шалена здогадка, однак вона раптом здалася цілком можливою. І цілком у дусі Смирни.

Там, під ковдрою, хтось лежав і плакав.

Просто у взутті, як і Смирна, я заліз на ліжко і ліг біля груди ковдр, з якої стирчали її ноги.

— Усе гаразд, Женю, це просто поганий сон. Може, це й було колись, але тепер ми є одне в одного, і разом упораємося. Я з тобою. Я допоможу тобі все це перетерпіти.

Смирна мовчала. Смирна натягнула на себе всю ковдру, тож мені залишилося лише скрутитися на краю ліжка біля неї. В одязі, у взутті, з водою у легенях і річковим намулом у роті я заснув.

— Ти куди? — спитав він, побачивши вранці Смирну, що вже підводила очі біля дзеркала. Смирна була готовою виходити. Вона вдяглася яскраво і виклично, і таким же звабливим був її макіяж.

— Я увечері повернуся, — сказала вона, розтираючи помаду стиснутими губами. — Бувай, — кинула Смирна й зачинила за собою двері. Федір, ошелешений, якийсь час сидів у ліжку. Зім’яті ковдри і простирадла нагадували витягнуте обличчя людини, що кричить. У кімнаті стояла задуха. Знайшовши нарешті сили піднятися з ліжка, він пішов у ванну.

За сніданком його чекали Аркадій і Курце.

— Треба обов’язково піти на Муракамі, — ділився враженнями Аркадій. — У «Пінчукові» була чудова скульптура його, пародія на аніме — такий ковбой, що розкручує свою сперму як ласо́. І я неодмінно хотів би подивитися на корейський павільйон — у дві тисячі дев’ятому там була потужна програма.

У Венеції широкі центральні вулиці, викладені бруківкою, були залюднені з самого ранку. Звідусіль уже линуть аромати, вже йде торгівля: морозиво, багети з шинкою і листям салату, кав’ярі, з яких тхнуло застояним духом кави,

1 ... 84 85 86 ... 112
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спустошення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спустошення"