Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Роан мовчки сидів на кріслі. Він більше не хотів, не міг, не мав бажання нічого ані думати ані слухати ані чекати. У нього справді опускалися руки.

«Як же так? – питав він себе в це й час. – А головне, за що? За що мене так зненавидіти? В людей теж буває по-різному. Іноді, вони сваряться, розлучаються. Але при тому залишаються людьми, друзями. Вони хоча б зберігають у своїй пам'яті ті світлі моменти, котрі вони пережили разом. Адже такі теж мають місце. Я впевнений, що вони в кожного знайдуться. Чому ж тоді тут все не так?!

Що заважає так зробити? Мені нічого! А Юнті? Наче б то теж нічого! Так, ми не були щасливі разом. Це факт. Але це не означає, що треба піти перед тим так наплювавши людині в душу. Хіба від цього стане краще? Хіба буде приємніше? Для чого тоді це робити?

Для чого підстроювати напад в готелі? Це ж її рук справа. Ну і що з цього вона думає отримати? Почуття задоволення? Хіба? Та ні, це якась маячня. Нормальній людині це не принесе радості. Крім того, замах на життя – це кримінальна відповідальність.

Мені навіть важко повірити у все це. Добре що Борис порадив взяти Сержа. Він хлопець те що треба. А я ще й сумнівався!»