Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

у тарілку, перепитав: «Яка Бланш? Бланш де Кастій?» — А потім, усе так само не зводячи голови, тайкома кинув ліворуч, непевний і усміхнений погляд. Болісне і марне зусилля Сванна вичавити на устах усмішку свідчило про те, що каламбур, на його думку, вийшов ідіотський, а Форшвіль, навпаки, показав тим часом, що він оцінив докторів дотеп і що він уміє поводитися в товаристві, тож не дивно, що його щира, але утримувана в належних рамках веселість зачарувала пані Вердюрен.

— Як вам цей учений подобається? — звернулася вона до Форшвіля. — Двох хвилин з ним не можна розмовляти серйозно. Ви розмовляєте так і в своєму шпиталі? — спитала вона доктора. — Пацієнти в такому разі там не повинні нудитися. Бачу, доведеться мені попроситися до вас у лікарню.

— Здається, доктор назвав ім'я цієї, даруйте на слові, старої відьми Бланш де Кастій? Я не помилився, пані? — спитав Брішо у пані Вердюрен, а пані Вердюрен затіпалася, зажмурившись, від сміху затулила лице руками, і з-під її пальців іноді вихоплювалися притлумлені повискування. — Хай Бог милує, я зовсім не хочу ображати сих людей із побожним настроєм, якщо такі, sub rosa[15], сидять за цим столом… зрештою я визнаю, що наша горезвісна атенська — розатенська! — республіка пошанувала б в особі цієї обскурантської капетингки першого нашого префекта поліції з міцною хваткою. Авжеж, любий господарю, це так, саме так, — вирубуючи кожне слово, гучно повторив він, не даючи розкрити рота панові Вердюрену.

— «Хроніка монастиря Сен-Дені», достовірність якої безперечна, не полишає ніякого сумніву щодо цього. Годі собі уявити кращу заступницю секуляризованого пролетаріату, ніж ця мати святого, якому вона, як запевняє Сюжер, а також святий Бернар, допекла до живого, — адже у неї кожен дістав по заслузі.

— Хто цей пан? — спитав Форшвіль у пані Вердюрен. — Він, очевидно, ясна голова.

— Як? Ви не знаєте славетного Брішо? Він має всеєвропейську славу.

— А, це Брішо! — гукнув Форшвіль, не розчувши. — Розкажете мені про нього докладніше, — вів далі він, витріщивши очі на знаменитість. — Завжди буває цікаво обідати з видатною людиною. Яке ж усе-таки вишукане товариство у вас за столом! У вас людина не знудиться!

— О! — вирікала скромно пані Вердюрен, — найголовніше те, що тут усе по щирості. Кожен висловлюється навпростець, і в усіх золотії уста. Сьогодні Брішо, щоправда, не в ударі, але одного разу, ви знаєте, він був сліпучим, хотілося впасти перед ним навколішки, але то він такий у мене, деінде він зовсім інша людина, вся його дотепність де й дівається, доводиться тягти його за язика, він стає якимсь занудою.

— Цікаво! — вразився Форшвіль.

Дотепність Брішо була б поцінована як звичайнісінький дур у тих колах, де обертався молодий Сванн, хоча цей дур не виключав яскравих здібностей. А вродженим і неабияк розвиненим професоровим здібностям могло б позаздрити багато представників світського товариства, яких Сванн вважав за дотепних. Але ці світські люди зрештою зуміли прищепити Сваннові свої смаки й упередження — принаймні в усьому, що торкається світського життя і навіть тих його царин, які радше належать до сфер духу, як, скажімо, мистецтво вести розмову, — отож-бо жарти Брішо здавалися Сваннові заяложеними, пласкими і несмачними. До того ж Сванна, призвичаєного до гарних манер, разив шорсткий, майже казармений тон, яким цей професор-солдафон звертався до всіх присутніх. І нарешті того вечора Сванн утратив свою постійну поблажливість тому, що він бачив надмірну Ґречність пані Вердюрен до Форшвіля, введеного сюди через якусь дивну забаганку Одетти. Відчуваючи деяку ніяковість перед Сванном, вона спитала його по приїзді:

— Ну, як мій запрошений?

І Сванн, уперше зауваживши, що Форшвіль, з яким він давно знався, може подобатися жінкам і навіть досить гарний з себе, відповів: «Препротивний!» Звичайно, він і в думці не покладав ревнувати Одетту, але того вечора не почувався добре, як звикле, і коли Брішо, почавши розповідати історію матері Бланш де Кастій, котра «кілька років жила з Генріхом Плантаґенетом невінчаною», і бажаючи почути від Сванна заохоту до дальшої оповіді, спитав у нього: «Правда, пане Сванн?» — тим панібратським грубуватим тоном, яким ми звертаємося до неотесаного мужлая, спускаючись до його рівня, або до старого служаки, щоб заохотити його, Сванн, розлютивши хазяйку дому, не дав змоги професорові попишатися, перепросивши у нього за те, що не може виявити належного інтересу до Бланш де Кастій, бо має дещо з'ясувати у художника. Художник був удень на виставці іншого, недавно померлого художника, приятеля пані Вердюрен, і Сванну кортіло од нього дізнатися (бо він цінував його смак), чи й справді в останніх роботах небіжчика було щось більше, ніж віртуозність, яка й раніше дивувала публіку.

— З цього погляду він незрівнянний, але мені здавалося, що його мистецтво не належить до «високого», — з усмішкою сказав Сванн.

— Високого… як світлиця, — перебив його Коттар, звівши з комічною урочистістю руки.

Весь стіл пирскнув сміхом.

— Ну, не казала я вам, що він неможливий! — звернулася пані Вердюрен до Форшвіля. — Коли ви найменше чекаєте, він щось вам і утне.

Але її уваги не минуло, що Сванн навіть не посміхнувся. Він і справді був невдоволений, що Коттар його висміяв у присутності Форшвіля. А тут ще й художник, замість сказати Сваннові на відповідь щось цікаве, що він, мабуть, і вчинив би, коли б вони були наодинці, захотів вразити присутніх дотепним спостереженням над майстерністю покійного метра.

— Я підійшов упритул до його полотна, — сказав він, — щоб подивитися, як це зроблено, і аж уткнувся в нього носом. Ге-ге! Чорта з два! Ви ні за що не визначите, чим його намальовано: клеєм, рубіном, милом, бронзою, сонячним світлом, лайном!

— Ага! Ну, тоді лайном! — вигукнув доктор з таким запізненням, що ніхто не второпав, що він хоче сказати.

— Казна-чим, — вів далі художник. І розкусити його викрутаси годі, так само годі, як у «Нічному дозорі» або в «Реґентках», а пензель у нього ще замашніший, ніж у Рембрандта чи в Гальса. Із нічого все, ладен вам побожитися!

І подібно до співаків, які, взявши найвищу, яку тільки дозволяє голос, ноту, виводять далі фальцетом, піано, художник зі сміхом забубонів, нібито у красі цього малярства було щось кумедне:

— Воно добре пахне, вам шибає в голову, забиває віддих, мурашки бігають по тілу, а як його зроблено, не збагнеш, хоч лопни, це ворожбитство, шахрайство, диво (зайшовшись реготом): це навіть нечесно! — Тут він глянув на присутніх козирем і завершив низьким басом, намагаючись надати йому особливої милозвучності: — І така сумлінність!

Коли художник дійшов до слів: «Ще замашніший, ніж у «Нічному дозорі»», — на нього