Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

А донна Бянка, вибравши зручний момент, говорила молодому:

– Я дотримала свого слова, мій лицарю. Сподіваюсь, більш не буде вам потреби робити нерозважні кроки.

Та не побачила вона в його погляді подяки. Мовчки відступив він від неї в глибокому смутку.

На цей раз кругом зрадили донну Бянку її чари. Чи отрута була надто слаба, чи мало втягла її в себе Марія, але вона лишилася жива. Лікарі визнали, що до втрати сил спричинилось її внутрішнє хвилювання і ніхто, крім рапіра, не довідався правди.

Минуло кілька тижнів, як тиха Марія мовчазною тінню ходила по своїй тюрмі. Знову призначили урочистий бенкет на її честь, що встала вона ще раз з ліжка хвороби. Знов наїхало безліч гостей. Лише на цей раз не було між ними Бянки. Одні говорили, що вона саме подавалась в якусь далеку дорогу, а між іншими лунали шепти, що з Рамірової волі на цей раз її навіть не запрошено.

Наречена вийшла до гостей, як попереднього разу, мовчазна, байдужа, без усмішки на устах. Однак ті, що знали її ближче, помічали її хвилювання. Та нема й дива: не може ж втекти від дівочого серця, як глядить її своїм поглядом ставний наречений, як не спускає з неї очей. Як же їй не хвилюватись та не тремтіти? – літає думка по салі.

А у Неджми все частіш смертельна блідість заступається палким рум’янцем, що знов зненацька зникає з обличчя, на якому ще виразнішими стають темні синці. Помічає це й не тільки Раміро, і донна Ізабеля, і будучий тесть, бачать, що оживає мармурова її постава. Бачать і дякують в душі святому провидінню, що натхнуло воно старого лицаря щасливою думкою в свій час…

І коли з радісним серцем могутній можновладець почав до гостей свою промову, що мала оповістити шлюб його сина з прийманою донькою, тихо звелася зі свого місця Неджма й рівним кроком попростувала до «батька». Той, видимо схвильований, зробив їй крок назустріч. Присутні стихли й напружилися, бо ж всі побачили, що серце чужинки нарешті розм’якло, що відчула таки вона своє справжнє щастя, що не може стримати в собі подяки свому другому батькові, котрий дав їй нове життя. І тільки старий розтулив свої обійми, в руці Марії блиснула дика. Ніхто не встиг зробити й руху, як тонке лезо вже стреміло по саме держално в грудях старого.

Лицар хитнувся, вирвав дику зі свого тіла й, притискаючи рану, з жахом на обличчі схиливсь до Марії.

– За що ж? За що ти вбила мене? – спитав він слабим голосом.

Марія мовчки подивилась на нього довгим поглядом, в якому було написано таку безмірну ненависть, що старий аж відкинувся на свій фотель.

Він напружив останні сили й безтямно промовив:

– І це ти, що колись так жаліла мене, чужого, як рідного батька жалує донька?… За що ж?… – питав знову, гублячи розум.

Марія випросталась, як стріла, й голос її задзвенів метальово по всіх кутках салі прадідів:

– Не знаєш? Так слухай! Ти, чорний гаде! Ти забрав у мене все, а я беру тільки твоє, нікому вже не потрібне життя. – Їй забракло духу. Вона зітхнула й промовила: – Не тільки рідного краю, не тільки батька, не тільки милого ти відібрав у мене, ти хотів украсти й мою душу. Ти ж навіть Бога, свого Бога, котрому я вдячна своїм одужанням й котрого почала любити, украв у мене. Нехай прокляне тебе й твій рід Свята Мадонна… – й вона нахилилась, щоб знову піднести свою дику. Але її вже вхопили за руки.

Старий відіпхнув від себе лікарів, безсило махнув рукою й конаючим голосом промовив:

– З твоїм серцем тобі нема місця між нами. – Повернувся до дворових: – Дайте їй повіз, коней, проводатирів, злота… все, що вона захоче… виведіть її на те місце, де її зайняли… Нехай робить по своїй волі… Куди звелить, туди й відведіть…

Він тяжко зітхнув і замовк.

* * *

І раптом все зникло з моїх очей. Тільки серце моє розривалось невимовним болем, гнівом, злістю. Зуби так стислись, що хрущали суглоби щелепів, нігті видушили з долонів кров. Перед очима в мене була повна пітьма.

Чиясь ніжна рука легко діткнулась мого плеча. Я затремтіла, мов від дотику розпеченого заліза, відскочила вбік і розтулила очі. Далекі гори, сяючі сонми Джинів і глибокий погляд Синього Шейха Ель-Азрака впала в них. Він дивився кудись в далечінь, немов крізь мене. Його лице було спокійне, але ж таке безмежно сумне. Ще дужче заклекотіла кров у моєму серці, як в казані окріп; і чорний жах охопив мою душу чавунною огорткою.

– Так я знов мушу до людей? Так я мушу?… – закричала я щосили в лице Джину-Падишаху, що усміхався на мене сумним, ледве помітним усміхом.

І я чула, як цілком чужий мені голос розпуки кричав і рвався з моїх уст. Дикий зойк, без слів, як виття шакала, луною відбивався в передвічних горах. Я впала й качалась в нестямі по траві, по каміннях, як на смерть поранений звір. Чужі руки поставили мене на ноги й тихий, але прозорий і певний голос ішов мені в саму душу.

– Бачиш, дитино людська! – говорив Джин-Падишах. – Навіть століття, цілі століття!.. Навіть кілька разів пережите тобою земне життя не змінило твого серця. Поміркуй же сама: як же смієш ти хотіти бути з нами? Як же зможеш ти жити межи нас, котрі не знають злости, ненависти, пімсти… Затям собі – на світі нема зла. Є лише непорозуміння. Вертай до людей. Іди й навчись зрозуміти те, чого нині ти ще збагнути не можеш, І тоді знов, може, через століття ти з иншою душею прийдеш до нас…

Я мовчала. Поміж мерехтячих вогненних постав духів, просто крізь все моє єство проходив синій промінь погляду Ель-Азрака. Нарешті я опанувала собою й моя відповідь була суха, як зубний скрегіт:

– Ні, могутній і мудрий Духу! Ми й через століття ще не побачимось вдруге. Бо ти помилився: за ту, раз страчену, правдиву радість життя я ще не поквиталась. Дякую тобі. Ти показав мені більш, як хотів. І я тепер радо вертаю