Читати книгу - "Кандід"

Птах полетів, тримаючи в кігтях страшний трофей. Він приніс його до ніг царівни, схиливши шанобливо шию й згинаючись перед нею. Сорок діамантів засліпили всім очі. У пишному Вавилоні ще не бачили таких самоцвітів: на смарагди, топази, сапфіри і карбункули тоді дивилися там як на найдорогоцінніші окраси. Бел і весь двір були в захваті. Ще більше вражав їх птах, що приніс цей подарунок. Він був завбільшки з орла, але очі в нього були ніжні й лагідні, в орла ж вони горді й грізні. Дзьоб у нього був рожевий і, здавалося, чимось нагадував чарівні уста Формозанти. Шия його мінилася фарбами веселки, але яскравішими і осяйнішими. Золото всіх відтінків виблискувало в його пір'ї. Лапи в нього були наче суміш срібла з пурпуром, а хвости найкращих із птахів, яких пізніш запрягали в колісницю Юнони,[451] меркли перед його хвостом.

Увагу, цікавість, здивування, захват усього двору привертали то сорок діамантів, то цей чарівний птах.

Він сів на балюстраді між Белом і його дочкою. Формозанта гладила його, пестила і цілувала. Він, здавалося, приймав ці пестощі з насолодою, до якої примішувалася пошана. Коли царівна давала йому поцілунок, він повертав його і потім, зворушений, дивився на неї. Вона дала йому тістечок і фісташок, які він брав своєю пурпурно-сріблястою лапою і з невимовною грацією вкидав у дзьоб.

Бел, уважно розглянувши діаманти, вирішив, що ціла його провінція ледве чи може викупити такий багатий подарунок. Він наказав, щоб для невідомого виготували дари ще розкішніші, ніж ті, що приділені були для трьох державців.

— Цей юнак, — сказав він, — є, безперечно, син або китайського імператора, або короля тої частини світу, про яку я чув і яку називають Європою, або він син африканського царя, володіння якого, кажуть, межують з Єгиптом.

Він одразу ж послав свого обершталмейстера привітати невідомого юнака і спитати, чи не є він державець якоїсь із цих імперій і чому, маючи такі незвичайні скарби, приїхав він з одним слугою і невеличкою торбинкою.

Поки обершталмейстер підходив до амфітеатру, щоб виконати це доручення, приїхав верхи на однорозі другий слуга. Він, звертаючись до юнака, сказав йому:

— Життю Ормара, вашого батька, надходить кінець, я приїхав сповістити вас про це.

Невідомий звів очі до неба, заплакав і відповів одним словом:

— Їдьмо.

Обершталмейстер, переказавши привітання Бела тому, хто переміг лева, подарував сорок діамантів і володів прекрасним птахом, спитав у слуги, яким же царством править батько цього юного героя. Слуга відповів:

— Батько його — старий пастух, якого дуже люблять в окрузі.

Поки тривала ця коротка розмова, невідомий сів на свого однорога і сказав обершталмейстерові:

— Пане, дозвольте передати Белові і його дочці моє щедре шанування і скажіть царівні, що я прошу добре дбати за птаха, якого я лишаю їй; він єдиний на весь світ, і цим він подібний до неї.

Сказавши це, він виїхав, як блискавка. Обидва слуги виїхали за ним і зникли з очей.

Формозанта не могла втриматися й голосно зойкнула. Птах, обернувшись до амфітеатру, де раніше сидів його господар, здавалося, дуже засмутився, не бачачи його, потім, пильно глянувши на царівну й тихенько потершися дзьобом об її прекрасну руку, він неначе віддавав себе їй до послуг.

Бел, дізнавшись, що цей незвичайний юнак — син пастуха, здивувався, як ніколи раніш, і не міг тому повірити. Він послав навздогін за ним, але швидко йому доповіли, що однорогів, на яких виїхали три вершники, не можна наздогнати і що, їдучи чвалом, вони, мабуть, роблять по сто миль за день.

II

Усі обмірковували цю дивовижну подію і марно силкувалися довідатись, як пастухів син міг подарувати сорок великих діамантів і чому він приїхав однорогом. Усі розгубилися, а прекрасна Формозанта, пестячи свого птаха, була в глибокій задумі.

Княжна Альдея, її двоюрідна сестра, яка була струнка і майже така сама вродлива, як Формозанта, сказала їй:

— Сестро моя, не знаю, чи цей молодий напівбог є пастухів син, чи ні, але мені здається, що він виконав усі умови, зв'язані з вашим шлюбом: він натягнув лук Немврода, він переміг лева, він дуже розумний, бо написав для вас досить гарний експромт. Після того як він дав вам сорок величезних діамантів, ви не можете заперечувати, що він найщедріший з людей; він володіє птахом, якого не знайти більше в світі. Його доброчинність не має меж, адже, замість того щоб лишитися біля вас, він не вагаючись виїхав, як тільки дізнався, що батько його хворий. Усі вимоги оракула він виконав, окрім однієї — перемогти своїх суперників, але він зробив більше: він урятував життя єдиному суперникові, якого міг боятися, а коли б він захотів битися з двома іншими, то, гадаю, немає сумніву, що він легко переміг би їх.

— Усе, що ви кажете, — правда, але чи можливо, щоб найбільший з людей і, може, найлюб'язніший, був сином пастуха? — відповіла Формозанта.

Статс-дама, яка втрутилася до розмови, сказала, що дуже часто слово «пастир» застосовують до царів. Їх називають пастирями, бо вони стрижуть свої отари, і що це, безперечно, поганий жарт слуги, що молодий герой приїхав з таким невеличким почтом тільки для того, щоб показати, що його власні заслуги вищі за королівську пишноту і що тільки він сам домігся Формозанти. У відповідь на це царівна тільки осипала птаха тисячею поцілунків.

Тим часом справили величезний бенкет для трьох царів і для інших володарів, що приїхали на свято. Царева дочка і небога мусили приймати гостей. Царям принесли подарунки, гідні вавилонської пишноти. Чекаючи трапези, Бел скликав раду, щоб вирішити справу зі шлюбом Формозанти. Бувши тонким політиком, він сказав:

— Я старий, не знаю, що мені робити й кому віддати мою дочку. Той, хто заслужив її, — тільки простий пастух; царі єгипетський і індійський — боягузи; мені подобається цар скіфський, але він не виконав жодної умови. Я маю ще порадитися з оракулом. Міркуйте тим часом, і ми постановимо так, як скаже оракул, бо цар повинен поводитися тільки згідно з волею безсмертних богів.

Тут він пішов до своєї молитовні; оракул, як звичайно, відповів йому дуже коротко: «Твоя дочка одружиться тільки тоді, як попоїздить світом». Здивований Бел повернувся до радників і переказав відповідь оракула.

Усі міністри дуже шанували оракулів, усі погоджувалися чи удавали, ніби погоджуються, що оракули є основа релігії, що розум повинен мовчати перед ними, що це через них царі правлять народами, а маги царями;