Читати книгу - "Собор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Не заперечую. Як писав один у заяві до свого заводського колективу: «Оскільки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусідами по камері, то прошу взяти мене на поруки…»
Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. «Фабзаєць», помітивши серед люду кількох своїх заводських, мимоволі відступив під дерево в тінь, не хотів, щоб його впізнали в п'яній компанії. Якісь дівчата, можливо, студентки, проходячи, ділилися враженнями від фільму, в їхніх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили інші, розсипались навсібіч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі…
Сплив натовп. Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, - він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанію враз посуворілими поглядами, дружинниці пройшли з рівним перестуком каблучків, за ними, ще суворіші, продефілювали хлопці-дружинники у напрасованих штанях, і Обруч знову заговорив про те, що існує на світі для декого просто ж ідилія: ці заводські хранительки порядку навіть уявлення не мають, скільки похмурих пропеклих зеків-криміналістів зараз, після відбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах.
Вітя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нізащо не зрадить і що багато серед них трапляється безстрашних.
- А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крім кодексу!
Коло вітрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому береті. Він хоч і не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулаці, і все доскіпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах.
- Ти хто? - з підозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто?
- Міг би великим бути, - мимрив той. - А так ніхто. Такий, як і ви.
Лекторова запитала нервово:
- А хто ж ми, по-вашому?
- Дикі коні доби, - мовби тверезіючи, казав незнайомець. - Худоба, що починає ревіти перед затемненням сонця або перед землетрусом… Адже в нас розвинена інтуїція долі… Інтуїція неминучого і незабарного кінця…
- О! Та ти мудрецьі - вигукнув Обруч. - А мені здалося, що ти просто рядовий примітивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарі. Спец по телевізорах абощо.
- Вмію і телевізори… І приймачі всіх систем… Все на світі ремонтую.
- А чи не брався ти земну вісь поправити?
- Земну вісь - це складніше… Зате реставрую навіть собори. Це мій коронний номер: реставратор-верхолаз.
- Це вже цікаво! - вигукнула Ера. - Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звідти, мабуть, чудові краєвиди?
- На сто миль видно навкруги… Все бачу… Де начальство бенкетує на дачах… Де прокурори хабарі беруть та юшку з браконьєрами варять… Все відкрито мені… За горизонти буднів кидаю з верхотури орлиний погляд…
- А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна.
- Туди - ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів… А в надра душі - ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…
- Та ти що - псих? - уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. - Може, ти з Ігрені, з психдиспансера втік?
- Я вас боюсь! - відсахнулась Ера.
- Не бійсь, - заспокоїв Обруч. - Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Ігрень буйних приборкувати. За це там добре платять.
- Я такий, як і ви, - вів своєї верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним.
Таратута зміряв його неприязним, поглядом:
- А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?
- На війні не був, але життя завдало контузій… Та й ви, по-моєму, контужені, братці? Одначе де ж усе-таки випити нам?
І знову помахав жмутком грошей у кулаці. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, і він згадав, що на вокзалі ресторан працює цілодобово.
- Запрошую, - сказав верхолаз, і всі разом похилили на вокзал.
Проте до ресторану не дійшли. На привокзальнім майдані увагу Жанни привернула нова-новісінька «Волга» вишневого кольору, антена стирчала нікельована, - Жанна, ради розваги, бренькнула по ній. В машині нікого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, і вони легко, мовби самі собою, відчинились. Ключик стирчав на місці, радіо тихенько гомоніло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свій лімузин, побіг на перон, либонь, когось зустрічати.
- Роззява, забув і ключі, - взявся за ключик Таратута. - Що йому за це зробити?
Жаннуся першою шурхнула в машину:
- За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись!
Похапцем, із здавленим реготом всі стали втискуватись у машину, верхолаз теж поліз, зоп’яну плюхнувся котрійсь із жінок на коліна, його обурено затовкли в куток. Не сідав тільки Вітя-бой. Він стояв зовсім блідий, наляканий їхньою витівкою.
- Вітю, давай мерщій! Я на коліна тебе візьму.
Хлоп'як не зрушував з місця. Вирячені, виразисті очі його повнились жахом.
- Ну? - визирнув з водійського місця Таратута.
- Оглух, чи що? - грізно кинув Обруч через Таратутине плече.
- Не сяду! - позадкував хлопець і, ніби відборонюючись, замахав руками: - Не сяду! Не сяду!
І кинувся щодуху від машини навтьоки.
Бачили тієї ночі вишневу «Волгу» в заводському районі, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайні колії, потім на скаженій швидкості помчала через міст на лівобережжя, шурхнула під віадук, де ледве не збила припізнілого велосипедиста. Промчала по набережній до водної станції, зробила там безтямне п'яне коло і, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потім їй на путі готика тополь, коли минуть територію заводів, верби плакучі виникнуть десь на греблі озера Качиного, і хлопці та дівчата промайнуть під вербами, - парочки в летючому світлі фар промелькують тут і там, пообіймавшись, як у вісімнадцятому сторіччі… При наближенні машини закохані сахались, затулялись долонями від світла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим світлом, чадом і ревом мотора, летіло скажено далі, через заводські переїзди рвалось кудись у темряву, у бік шлакових звалищ.
- ЖениІ Жени! -
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Собор», після закриття браузера.