Читати книгу - "Причепа"

«І що зо мною діялось? і що зо мною було? - думав він часом, сидячи сам в бідній економій. - І що то за хурдига піднялася в моїй душі, потрощила моє щастя, взяла жінку мою й промайнула, тільки загула?.. А я знов зостався, як і був. Тільки та хурдига покинула страшні сліди в моїй душі, поламала, потрощила й мене, й покійну Ганю».

І згадав він, сидячи сиротою ввечері, свою покійну Ганю, її добру, просту душу, її ласкавість, хазяйновитість; згадав, як вона сама поралась, працювала, добре держала дім; згадав її вірну любов, її муки, - і з'явилась, як на долоні, його провина.

«Може, то була її доля, що я пішов так одразу угору! А хіба ж вона не дала мені щастя! А Зося, Зося! а мої гордощі! вони, вони мене запагубили!.. а Ганю з світа згубили».

І не раз, і не два плакав він за Ганею. Та не вертається вдруге, що раз потонуло в безодні…

Лемішковський помирився з Зосею, котра і потім не переставала тягатись з кавалерами до сивої коси, тільки вже потай од чоловіка. Вона не бришкала, вже боялась його, бо знала, що тиха вода часом великі греблі рве. А Лемішковський тягався од села до села, тинявся од пана до пана по економіях з сім'єю, не дав ради дітям, не довів їх до пуття, не дав їм доброго вчіння і винував Зосю, що прогайнувала його батьківщину, занапастила й його, й дітей… І не раз, їдучи коло батьківського грунту, він дивився на батьківську оселю, хату, на старий садок, на все добро, де вже панували чужі люди, де похожали ноги чужих дітей, - не унуків і правнуків старого Лемішки.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

09.08.2010