Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Якісь нормальні слабкості, притаманні пересічним людям, проривалися крізь цю непроникну машкару вкрай рідко. Наприклад, при всій своїй любові до дисципліни Спартак завжди й охоче давав іншим читати свої конспекти лекцій, які він вів майже із стенографічною точністю. Щоправда, розбирати написане було важкувато, бо спеціально для конспектування розумака вигадав цілу систему піктограм, які замінювали не тільки слова, а навіть словосполучення й невеличкі фрази. Отож усі, хто хотів читати чудові конспекти, мусили вивчати цю «мову символів» слідом за її автором.

Іншою неочікуваною навичкою цього дивака було вміння випивати. Коли на другому курсі студенти-ливарники зустрічали в гуртожитку Новий рік, то одногрупники буквально дістали Спартака примовкою: «І що ти за чоловік?! Не куриш, не п’єш, за дівками не бігаєш». Він довго не звертав уваги на ці закиди, але, нарешті втративши терпець, попросив налити у півлітрову банку по самісінькі вінця горілку. Прохання виглядало так незвично, що негайно було виконано. Тоді, навіть не поморщившись, дивак єдиним духом осушив банку, потім спокійно зажував півлітри однією-єдиною котлеткою, навіть не похитнувшись, наблизився до книжкової полиці, зняв із неї підручник по сопромату, попросив присутніх відмітити там на свій розсуд два десятки перших-ліпших завдань і протягом наступної години розв’язав 17 з них.

Зазвичай вміння побороти «зеленого змія» викликає в молодіжному середовищі неабияку повагу, проте витівка Спартака з півлітрою горілки навпаки неприємно шокувала присутніх. Усі чудово розуміли, що подібні навички здобуваються або величезним стажем «алконавта», або лудженою від природи горлянкою й абсолютно «мідним» чолом. Ні те, ані те ніяк не стикувалося з образом відмінника навчання та комсомольського активіста. А чого люди не розуміють – те їх мимоволі відлякує.

Надалі Спартак час від часу продовжував підносити однокурсникам шокуючі «сюрпризи», й вони все менше й менше розуміли дивака. Адже виходило, що десь глибоко всередині під непроникно-гранітною зовнішністю він насправді нормальний… але що ж за загадки ховаються у глибині його душі?! І головне – навіщо це ховати?.. На всі спроби з’ясувати подібні речі молодий чоловік відповідав однаково:

– Є у мене така слабкість: хочу вивчитися на інженера й отримати диплом про вищу освіту! Ну от скажіть, чи маю я право хотіти цього, якщо вже поступив у КПІ?! А якщо маю право – то що ви від мене хочете?! Дайте мені спокійно вчитися й самі вчіться. Ми ж тут нібито саме для цього зібралися, а не щоб пиячити, курити і «пулю» розписувати!.. От закінчимо навчання – тоді буде інше життя. А поки що прошу, дайте мені спокій!..

Зрештою, так і сталося: охрестивши молодого чоловіка Академіком, його залишили у спокої й турбували лише, коли треба було розібрати черговий «піктографічний» конспект мудреної лекції. На що Спартак лише зауважив з філософським виглядом:

– У школі мене Професором називали, в інституті до Академіка підвищили. Прогрес очевидний, поза всяким сумнівом!

А з його дипломом загалом сталося щось незрозуміле. Восени 1985 року всі дізналися про те, що Спартак відмовився по закінченні навчання розподілятися на їхню кафедру – хоча цього придурка ладні були забрати туди не просто з руками і ногами, але й з усіма прогнилими тельбухами. Своїм небажанням упертюх нажив смертельного ворога – їхнього завкафедрою та водночас декана, який до того ж керував дипломом цього дурбелика… Олег пам’ятав, як у середині січня вони зіткнулися в їхньому корпусі КПІ, тоді ж Спартак поскаржився, що буквально кілька днів тому декан змінив йому тему дипломного проекту, що тепер усе треба переробляти й він катастрофічно не встигає.

– Нічого, нічого! Це тобі, придурку, найголовніша наука: не сци проти вітру! – мовив Олег, міряючи зневажливим поглядом зубрилку.

– Але ж це підло й нечесно, – обурився Спартак.

– Вас, ідіотів, тільки так і треба вчити. По-іншому до вас не доходить.

На це Спартак нічого не відповів, тільки рукою махнув і попрямував інститутським коридором з виглядом побитої, облитої помиями шавки.

І що ж?! Захищалися вони в один день, отож Олег прекрасно бачив усе. Спартак заявився на кафедру з тим самим похмурим виглядом, як і завжди. Ні з ким ні про що не розмовляв. Коли настала його черга – видобув з чорного пластмасового тубуса й розвісив на спеціальних рамках 18 креслень формату А1, виконаних на ватмані тушшю. Мовив:

– Я готовий. Починати?..

Однак тут підвівся завкафедрою (він же і декан, і керівник дипломного проекту) – і почався якийсь «цирк на дроті»:

– Дякую, товаришу Сивак. Гадаю, в даному разі ми обійдемося без зайвих формальностей. Товариші співробітники кафедри, чи є у когось запитання?.. Зауваження?.. Дякую всім. Дякую, товаришу Сивак! Вітаю з успішним захистом. Побільше б таких яскравих та оригінальних дипломних проектів, як ваш… Усе, можете бути вільним.

Академікові лишалося познімати з рамок бездоганні креслення і здати секретареві. Оце й весь його захист!.. При тому, що інших дипломників ганяли, немов сидорових кіз. А тут – жодного тобі запитання, жодного зауваження! І ще ці слова про «яскравий та оригінальний» проект…

І головне, подібні речі з ним ставалися протягом усього часу навчання! Завжди хтось ставив Академіку дрючки в колеса, завжди він був змушений «добиватися правди-матки», конфліктувати з кимось сильнішим. І як же можна було подумати, що цього занудного зубрилку, вічного відмінника і «прожекториста» цікавить іще щось, окрім тупого навчання?!

А тут раптом – як здрасьтє: цей опецькуватий очкарик з великою округлою головою, в якій вміщується, здавалось би, вся Велика радянська енциклопедія, – і в’юнка, спортивна, відчайдушна до нерозсудливості скелелазка. Та ще й він молодший від неї на кілька років. Нічого собі!..

Олег прекрасно пам’ятав, що звернув увагу на сестричок Заремб іще у базовому таборі. Тоді ж Чечик спробував підбивати клинці до молодшої – саме до Евки себто. І між іншим, навіжена дівка анітрохи не розгубилася, а підловила хвалькуватого красеня, майже як у широко відомому анекдоті…

– Мені недовго й продемонструвати, до чого вміло я з дівчатами поводжуся, – хизувався Чечик, гордовито випнувши груди і граючи прекрасними біцепсами, які надималися в рукавах його спортивного светру, немов туго накачані повітрям автомобільні камери. На що негайно отримав неприховано насмішкувату відповідь:

– Ну, якщо ти вміло з дівчатами поводишся, то демонструвати це повинен, навпаки, якнайдовше, бо «скоростріли» мені байдужі.

Після такого пердімоноклю красень-спортсмен, здавалося б, зменшився у зрості та й загалом здувся мінімум у півтора раза, якщо не вдвічі. Ще пару діб над неборакою жартував увесь базовий табір, і якби вони не почали сходження на Південну Ушбу[95] – то, можливо, солоні кпини щодо «скорострільності» переслідували б його іще довго.