Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 38

Здавши запаси вина зі свого бару особисто в руки головному дізнавачу і випроводивши його за двері, Високий лорд якийсь час безцільно тинявся по покоях, не знаходячи собі місця.

Ніколас не був ні особливо вразливим, ні надмірно чутливим. Він був воїном і воєначальником королівства, яке перебувало у стані перманентної війни із лютим та нещадним ворогом. І з тих пір як в п’ятнадцять років він став на чолі війська, він бачив дуже багато страшних речей: зрівняні зі снігом, залиті кров’ю поселення, понівечені та розірвані на шматки тіла чоловіків, жінок та… дітей.

Він бачив жінок та дітей, які зазнали жорстокого насильства. Він практично щодня ховав своїх солдатів і дивився в очі їх дружинам та матерям, що божеволіли від горя, і бачив в них не тільки біль, а й докір і навіть ненависть.

Він втратив трьох дружин. Він бачив згарище, яке залишилося від будинку Касандри. Він прокинувся зі слідами її крові на своїх руках. Він знав про двадцять шість трупів із пошкодженим мозком…

Ні, ні що з цього не залишило його байдужим: він стискав зуби від люті, подумки присягаючись, що помститься, він співпереживав, страждав й звинувачував себе. Часом йому було так моторошно, що його навіть відвідували думки про самогубство.

Але навіть тоді йому не було так моторошно, як зараз.

Перед його очима усе ще стояло, точніше, лежало оголене тіло молодого хлопця… Тіло, яке, не ставши мертвим, перестало бути живим. Застигше на кордоні між життям та смертю, воно було приречене на страшну долю кожною своєю клітиною продовжувати відчувати пекельний біль. І при цьому його хазяїн усе розумів. Розумів, що його ніхто не врятує. Розумів, що на цьому столі він закінчить своє існування. Саме існування, а не життя.

Згадавши мертвенно-сіру шкіру обличчя, провали на місці щік, майже сині губи та очні яблука, що шалено рухалися під закритими віками, Ніколас судомно видихнув.

Моторошно. Як же моторошно знати, що монстр, який створив подібне з хлопчиськом, єдина вина якого полягала лише у тому, що він мав нещастя народитися з іскрою ментального дару – один із твоїх братів.

Моторошно. Як же моторошно знати, що таке сталося з його потурання. Він міг скільки завгодно говорити собі, що був під впливом. Але він знав правду.

ВІН ДОЗВОЛИВ ЦЕ.

Поводь він себе як справжній Високий лорд, а не як молодший братик, що провинився, як він себе всі ці роки відчував, всі ці люди, або принаймні, частина з них, могли б уникнути своєї страшної долі, у тому числі і його дружини та... наречені.

Ніколас знову зітхнув.

– Дайте вгадаю, знову займаєтеся самобичуванням? – М’яко поцікавився у нього ніжний голос.

– Ваша Високосте? – здивовано глянув він на дівчину, що стояла у дверях таємного входу.

Вівіан невпевнено посміхнулася. Ідея, яка ще кілька хвилин тому, здавалася їй не тільки гарною, а й правильною, раптом перестала такою здаватися.

– Ви знаєте, що я трішки емпат? І у вас було таке обличчя... Загалом, я подумала, що вам не завадить поговорити з кимось, хто мислить тверезо. Я, звичайно ж, про ваших братів і ваше почуття провини, а не про провину, – обмовилася вона, про всяк випадок. – Можна я ввійду?

– Так ви ж уже нібито увійшли, тому… – посміхнувся молодий чоловік, зробивши при цьому запрошувальний жест правою рукою.

– І на чому ви закінчили? – обернувшись, поцікавилася гостя, пройшовши на середину вітальні.

– Ви про що? – не зрозумів Ніколас.

– Про ваше самобичування. У чому ви звинувачували себе, коли я увійшла? – з легкою посмішкою на губах, пояснили йому.

– Ні в чому, – не бажаючи виглядати жалюгідним в очах дівчини, збрехав Ніколас. – Я думав. Точніше, намагався згадати, чи не здалося мені щось дивним, чи підозрілим у поведінці моїх братів. І ще я думав про розмову, точніше допит Дома. Смартіс хоче, щоб я обов’язково був на ньому присутній…

Вівіан із розумінням кивнула.

– Він хоче, щоб Домініка просканували ви, бо не впевнений, що Турин зможе нейтралізувати його ментальний захист, а ви…

– А я не хочу! – зірвався практично на крик Ніколас. – Вибачте, – відразу ж взявши себе у руки, перепросив він. Потім, запустивши пальці правої руки у своє волосся, вже спокійним голосом додав: – Смартіс підозрює Дома у тісній співпраці з хримтурсами. У дуже-дуже тісній…

Вівіан знову кивнула. Вона чудово розуміла про яку співпрацю він говорить. І вважала так само, як і шеф. Не за гарні ж очі хримтурси постачали Домініку свої найпередовіші магічні технології!

Ніколас перетнув кімнату і зупинився біля вікна.

– Я не вірю, що це він, – практично простогнав він. – Не хочу вірити. Одна річ – я. Я зайняв його місце. Законне місце, як він вважав. І я заважав йому. Але люди... Вони ж не тільки мої, але і його теж! І я не раз бачив обличчя Дома, коли ми приходили занадто пізно в застави й селища, що зазнали нальоту хримтурсів... Я бачив його обличчя! Йому було боляче! Дуже боляче! Я бачив його очі... Я не вірю! Постачати хримтурсам інформацію про пересування наших військ міг будь-хто, тільки не Дом! – він похитав головою і прошепотів, дивлячись у вікно: – Не вірю…

Вівіан підійшла до чоловіка і поклала руку на його напружене плече.

– І, цілком можливо, ви маєте рацію...

Молодий чоловік різко розвернувся до дівчини та заглянув їй у вічі.

– Ви справді так думаєте? Чи просто намагаєтесь мене заспокоїти?

Губи співрозмовниці торкнулася одночасно співчутлива та винна усмішка:

– Намагаюся заспокоїти, – чесно зізналася вона. – Ви ж бачили його лабораторію...

Ніколас кивнув головою. Він бачив. Більш того, як людина, яка багато років курувала контрабандою та торгівлею хримтурськими артефактами, він навіть краще за головного дізнавача та своєї співрозмовниці розумів, що частина з того, що вони побачили – ексклюзивний товар. Причому ексклюзивний настільки, що деякі з артефактів він, у принципі, бачив вперше у своєму житті. І, зрозуміло ж, до нього доходили чутки про ділка, який користується значно більшою прихильністю хримтурських майстрів, ніж його люди.