Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 37

Після повернення Джая була налаштована дуже войовниче й рішуче, на відміну від мене. У пошуках Улі ми побачили стільки охоронців, що наш план втечі, складений нашвидкуруч, здався мені абсолютно безглуздим. Надто мало людей у нашій команді й катастрофічно мало часу, щоб продумати нормальний план.
— Визволяємо… Ей! Ти взагалі мене слухаєш?! — Джая намагалася якомога яскравіше змалювати деталі плану втечі, а мене накрила депресія.
— Вибач. Голова не працює, — я вирішила не посвячувати магиню у свої страхи, та й дівчина вона не маленька — сама все розуміє.
— Так. Що в нас із зброєю?
— А, з цим усе просто: її просто немає.
— Небагато. Ну що ж, обійдемося власними силами, хоч трохи розімнуся.
— Ага, особливо моїми силами.
— В сенсі?
— Боюсь тебе розчарувати, але я не маг, не перевертень і не якесь інше надприродне створіння. Я — звичайна людина.
— Пф, — пирхнула Джає, — мені це не завадило стати магом. Так, звісно, в моїй крові є відьомське начало, але на деякі фокуси здатна і ти.
Я з недовірою втупилася в магиню, яка несла відверту нісенітницю.
— Я і чаклунство — речі абсолютно несумісні, — я розвела руками, підводячись з підлоги.
— Ой, припини себе недооцінювати. Песимізм до добра не доводить.
— Навпаки: палкі оптимісти довго не живуть.
— Ой, як усе сумно. Знаєш, коли мені особливо тоскно, я згадую рідні місця: річку з чистою прозорою водою; ліс, у якому повно ягід і грибів. Ми з батьком могли годинами блукати в пошуках найкращого і найм’ясистішого гриба.
— Пробач, а звідки ти родом?
— Франція. Чарівний, милий серцю край.
— О, Париж…
— Ні, ні. У Парижі надто багатолюдно, а щури розгулюють вулицями з задоволеними, розжирілими пиками.
— Ааа, ясно.
— Ну то й добре. Поностальгували — і досить, а тепер повторюй за мною.

Ярик

Підкрастися до замку непомітно — завдання майже нездійсненне, ну на 99,9%. Хіба що спуститися з вершини гори й обійти замок з тилу, але на один лише підйом піде надто багато часу, а його в нас і так обмаль. Ми спостерігали за ціллю з-за невеликого пагорба.

— Та щоб його!
— Не все так погано.
— Все гірше нікуди! Замок, як на долоні. Побачать — і край. І про яке там відключення камер мова? Весь ефект несподіванки коту під хвіст!
— Ей, друже, ти чого? — Сал намагався заспокоїти розбурханого Нанука.
Усі прекрасно розуміли, в якому той зараз стані, й намагалися бути якомога тактовнішими.

— Я спокійний, просто як?! — далі Нанук пояснював Салу, в якій паршивій ситуації ми опинилися.
Але настрій духа не псувався — здавалося, йому все байдуже, і труднощі лише розпалюють його жагу до пригод.

Вибравши момент, коли двоє з нашої команди були зайняті, я вирішив поговорити з Тео. Все ж таки, берсерки — чудові воїни та великі знавці у військовій тактиці.
— Тео, що скажеш?
— Та що тут скажеш: позиція у нас невигідна, оглядова. Можна спробувати відволікаючий маневр, але тоді комусь доведеться прийняти удар на себе.

Я замислився. З одного боку, я не міг підставляти друзів, з іншого — схоже, особливого вибору в мене не було.
Виклавши суть плану друзям, я став чекати на їхню відповідь.
— Я піду. До того ж у мене більше шансів врятуватися. Дух я чи не дух? Та й у рукаві в мене кілька козирів. Ще подивимось, чия візьме.
Завжди веселий та оптимістичний Сал чудово розумів, що навіть йому не впоратися з армією.
— Я не можу просити тебе про таке.
— А й не повинен. Місія — понад усе. А у нас благородна місія: порятунок прекрасних дам, ну і світу заодно. Тож — без варіантів.