Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважають дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остеологічних матеріалів, справді,, лісостепове населення цього часу могло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільські поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про наявність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близкість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.

Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну історичну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протягом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається формування досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід підкреслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (СІІ) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.

Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже назвати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окремих степових та лісостепових локальних угруповань спостерігаються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розселення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності. Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та через відсутність безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Середнього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури репінських племен провідну роль відігравали місцеве населення — носії попередньої нижньодонської культури та представники середньостогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Даниленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, наслідок міграції населення доно-каспійського походження[190]. Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріччя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де керамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду поселень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені незначною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, під впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Подніпров’ї — стогівців, що певний час залишалися в затінку історичних подій.

Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдається встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.

Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою пов’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи городсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність поховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав загальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його животилівсько-вовчанською культурною групою. П носії залишили поховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Вони відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніпров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України — в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому правобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швидкоплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньомихайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б говорили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів — посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зразками прийшлого населення.

Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розміщенням культур — однієї з найпізніших локальних груп трипільської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординештської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культури Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти населення степової України з майкопцями набули більш жвавого характеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихай — лівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже сталого поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки — плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ранньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського регіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні питання про походження описаного культурного явища. Ми вважаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована закономірним розпадом окремих найпізніших трипільських угруповань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських областей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро[191], то населення гординештської групи, займаючи лісостепову смугу, контактувало з племенами Карпатського регіону та Малопольщі (культури пізнього ленделю, лійчастого посуду, очевидно, кулястих амфор[192]. Тому немає сумніву, що гординештське населення в процесі міграції несло ще традиції своїх західних сусідів. Сліди