Читати книгу - "Червоний горобець"

Єгоров знав, що перспектива внутрішнього розслідування проти власних же колег настільки наблизить Зюганова до стану upoenie — щирого екстазу, — наскільки це взагалі можливо, лишень, вірогідно, поступаючись його роботі у підвалі Луб’янки. Ваня дав гному всі повноваження для цієї операції, і маленький чоловічок з великими вухами і люб’язною посмішкою пішов щасливий, його розум старанно працював.

Єгоров виглянув з вікна свого директорського кабінету. Хто ще може становити загрозу для ЛЕБЕДЯ? Ясна річ, Директор. Мабуть, щось із півдюжини людей з виконавчого секретаріату, офісу президента, офісу міністра оборони. Однак Єгоров мало що міг вдіяти з людьми поза його впливом. Хто ще? Варто звернути увагу лише на ще одного старшого офіцера — Володимира Корчного, директора Першого департаменту (Америка і Канада), котрий, попри те що не відав про справу ЛЕБЕДЯ, був ретельно налаштований на операції, які мали місце в його парафії. Вони були добрими друзями, називали один одного товариськими, сільськими прізвиськами. Володя Корчной був представником старої школи. Йому довіряли й шанували офіцери Служби. А завдяки Службі мав зв’язки, тож чув багато пліток. Нині він керував операцією виходу на Неша.

Єгоров подумав, що останніми днями майже не бачив Корчного й не розмовляв із ним. Його друг старів. До пенсії лишилося, мабуть, усього кілька років. До того часу Єгоров уже стане царем гори й тоді зможе обирати собі протеже, якому передасть Американський відділ. І хай Ваня й знав у глибині душі, що це малоймовірно — неможливо, — щоб зрадник зачаївся в Першому департаменті, все одно вирішив додати до списку Корчного, заради краси гри. Спершу послухає, що йому скаже Служба, тоді — американець Неш. «Za dvumya zaitsami pogonish’sya nі odnogo ne poimaesh», — подумав він. За двома зайцями поженешся, жодного не спіймаєш.

***

Начальник Управління НТР32 Юрій Назаренко стояв на порозі кабінету Єгорова, ніби кріпак, що чекає запрошення в стодолу. Високий і недолугий, навіть у свої п’ятдесят, Назаренко носив товсті окуляри в дротяній оправі, погнуті й подовбані роками недбалого користування. Він мав велику голову, опукле чоло, вуха, як ті закрилки, і дуже погані зуби, навіть як для росіянина. Він був нервовим чоловіком, що сіпався і смикав головою, м’яв великі пальці й шарпав рукави ненастанними маріонетковими рухами. З лівого боку підборіддя в нього була велика родимка, яку Єгоров використовував як об’єкт, розмовляючи з Назаренком, аби лиш не дивитися на непосидючу подобу цього чоловіка. Попри свої недоладні звички, Назаренко мав видатне технічне мислення, належав до тих, хто розумів науку розв’язання задач і вмів застосовувати теорію до оперативних потреб чи розвідувальних процедур.

— Заходьте, Юрію. Дякую, що так швидко прийшли, — сказав Єгоров, начебто Назаренко міг сам обирати час і дату зустрічей. — Сідайте, будь ласка. Закурите?

Назаренко сів, стенув плечима, сплеснув долонями і двічі швидко зігнув великі пальці.

— Ні, дякую, Іване Дмитровичу, — сказав Назаренко.

Його брови піднялися й опустилися, і Єгоров зафіксував свій погляд на його підборідді.

— Юрію, хочу сказати, ви робите важливу справу щодо інформації про американський космічний апарат, яку ми отримуємо. Поки що Служба має похвали за роботу на найвищих рівнях, — сказав Єгоров.

Вірніше, це він поки що отримує похвали за справу ЛЕБЕДЯ.

— Радий чути, Іване Дмитровичу, — сказав Назаренко. — Ця інформація виняткова. Ми з моїми аналітиками надзвичайно вражені особливістю цієї ідеї.

Назаренко кинув погляд через стіл, на байдуже борецьке обличчя Єгорова.

— Звичайно, російські космічні технології, безумовно, не відстають від цього проекту, — додав він, двічі смикнувши кадиком, — але робота американців видатна.

— Я згоден, — сказав Єгоров, закурюючи сигарету. — Хотів наказати вам продовжувати роботу над аналізом та оцінками, а ще хочу повідомити вас, що потік розвідданих тимчасово припиниться. Джерело інформації — дуже вразливе, про це я не можу більше нічого сказати з очевидних причин — має певні проблеми зі здоров’ям і мусить припинити роботу на деякий час.

Єгоров залишив речення висіти в повітрі.

— Сподіваюсь, там нічого серйозного, що могло б обірвати потік? — спитав Назаренко, подавшись вперед у кріслі. Його права нога й коліно злегка завібрували.

— Дуже надіюсь на це, — експансивно сказав Єгоров. — Оперізувальний лишай може викликати ускладнення. Та сподіваюсь, наше джерело скоро одужає.

— Так, звісно, — сказав Назаренко, — а ми продовжимо аналізувати наявну інформацію. Маємо вдосталь даних, так що їх обробка займе деякий час.

— Добре, — сказав Єгоров. — Я знав, що зможу покластися на вас у продовженні роботи.

Він встав і провів Назаренка до дверей, поклавши руку йому на плече, що весь час смикалося.

— Нам важливо отримати цю інформацію, Юрію, але критично дізнатися, як нею користуватися. І саме тут з’являєтесь ви.

Єгоров потис його руку й постояв, дивлячись, як той іде коридором до ліфта. Голова нахилена набік, іде, накренившись праворуч. Назаренко був схожий на ляльку на ниточці, Петрушку з вистави скоморохів.

— Якщо така людина — шпигун, — прошепотів до себе Єгоров, — нам кінець.

Він повернувся до свого кабінету.

***

Керівник Лінії П Борис Алушевський був далеко не Юрієм Назаренком. Він стукнув один раз по рамі дверей кабінету Єгорова й увійшов спокійною ходою, без будь-якої штучності. У свої сорок років він здавався старшим і заздалегідь небезпечним. Він був худий, смаглявий, запалі щоки й випнуті вилиці чисто поголені, але все одно темні. Він мав чорні мигдалевидної форми очі, міцну щелепу й великий ніс. Його чорне, як смола, волосся громадилось на голові густою копицею й було хвилясте, густе й лискуче, надаючи Алушевському вигляду члена Центрального комітету Киргизії з Бішкека. А взагалі ж він був із Санкт-Петербурга.

Начальник Лінії П (Планування та аналіз операцій) відповідав за оцінку всіх закордонних операцій СВР. Алушевський говорив бездоганною англійською після років, проведених у Лондоні. Повернувшись із Британії, Алушевський подався в планування та аналіз, бо це йому підходило. Він мав неабиякий інтелект і допитливий розум. А ще він, подумав Ваня, наївний у політичному плані. Дуже малоймовірно, що Алушевський кріт. Одначе ж, саме він давав оцінку керування вашингтонської резидентури «вразливим джерелом», і саме Алушевський запропонував використовувати команду контрспостереження «Зета» для захисту резидента Голова під час щомісячних зустрічей. Відтак Ваня вирішив включити і його у свій тест «пастка для канарейок».

— Борисе, сідайте, будь ласка, — сказав Єгоров.

Він поважав Алушевського за його робочу етику й інтелігентність.

— Я тут проглянув ваші рекомендації щодо посилення заходів безпеки у Вашингтоні й даю свою згоду.

— Дякую, Іване Дмитровичу, — сказав Алушевський. — Генерал Голов — неперевершений професіонал. За ним не часто буває спостереження ФБР. Він припускає, що американці вірять, ніби офіцер його рангу й масштабу не може бути залучений до керування агентом. І в цьому наша перевага. Команда «Зета» дуже старанна, обачна. Вони нададуть додатковий захист.

Алушевський прийняв сигарету від Єгорова, яку той подав у портсигарі з червоного дерева з черепаховою кришкою.

— Дуже