Читати книгу - "Фортеця для серця"

— Я розлучаюся. Правда. Не все просто, але…

— Навіщо?

— Що?

— Роботу забрав?

— Я? Крихітко, та в будь-яку школу влаштую хоч зараз. Тільки скажи, кивни. Згодна? Ну, згодна? Зараз же поїдемо! Поїдеш зі мною?

— Ні.

— Чому?

Леся всміхнулася:

— Бо морального права не маю.

Чоловік щосили вдарив по керму — і «Порш» загудів, аж гайвороння знялося з поля, де вони оце тепер стояли. Леся дивилася на чорні хмари й думала чомусь про кукурудзу, що її так і не доламала, бо приїхав, ухопив і повіз.

— Лесю, нащо ти так?

— А ти?

— Не знаю. Люблю, тому не відступлюся. Ще ніколи не відступався. Так і знай!

Дівчина зиркнула прямісінько в очі, бо й досі не могла збагнути одного:

— Чому силою не береш? Можеш же. Вам хіба заборониш?

Чоловіче обличчя сіріє, як голе поле за склом. Паскудство! Яке ж це паскудство!

— Хочу, щоб сама…

Мовчать обоє, вичерпані, як пізня осінь. Просто мовчать. І мовчить третій, той, що за сотні кілометрів звідси ходить дахами, палить і кидає недопалки в безодню, щоб дивитися, як вони летять у нікуди й гаснуть назавжди. Олексій знає це. Він надто добре вивчив старшого брата. Вовчик обожнює висоту, завжди десь нагорі, ще змалечку. Тоді, коли Льоша будував піщані фортеці й обкладав їх мушлями, брат обирав найвищу гору й дерся до вершини, не зважаючи ні на материні вмовляння, ні на ризик, ні на втому, ні на синці, ні на зламану одного разу руку. Він просто йшов увись. І найдивніше, чого Олексій, до речі, не міг збагнути й досі, вершина Вовчикові була непотрібна. Правда.

Уже пізніше, коли Льошка підріс, брат брав його із собою, вони дряпалися крізь чагарник, перестрибували ущелини, дерлися по камінню, а головне — робили те разом, пліч-о-пліч, щоб потім стояти на самісінькій вершині й кричати до неба, до хмар, до птахів і вітру. Олексій упивався відчуттям, що він на вершині. Переможець, бо вгорі, вище від усіх. А братові нащось був потрібен отой світ, що під ногами лишався.

— Звідси краще видно людей.

— То де вони?

— Там.

— Вовчику, тю! Зате ти вгорі. Нащо ті люди?

— Бо вони є.

— Ну, ти й дурний!

Брат усміхався:

— Гадаєш?

— Ні. То я так, просто. Класно тут, еге? На вершині.

Брат кивав:

— Авжеж, Льошко. Головне — не забути, звідки ти сюди прийшов.

Чому це пригадалося Олексієві саме тепер? Коли він сам на сам із чудернацькою дівчиною, яка не вміє коритися тим, хто на вершині.

— Лесю…

— Що?

— Невже не любиш?

— Ні.

Осінь за вікном плакала… Дрібна мрячка лягала на поле леткою хустинкою й шепотіла, що час забувати про сонце. Леся сиділа мовчки. Годі було вдіяти щось з упертою гордівницею. Олексій вилаявся, завів двигуна й повіз зеленооку бранку туди, де, хоч із якої висоти глянь, дно було найглибше. А бач, і воно для когось дім.

* * *

«Я застряг у часі.

Вишу, як павутинка.

І гойдаюся туди-сюди.

Без опертя.

Сумно.

Бо мріяв літати».

Леся не вимірювала свого стану словами «сум», «депресія», «туга». Вона його малювала. Картини, картини, картини, і в кожній ота павутинка, що мріяла літати, а натомість гойдається взад-вперед без опертя й пуття.

— Які сумні вони в тебе!.. — замислено констатувала Віка, розглядаючи голе-голісіньке поле на першому плані й привиди білих снігів на задньому. — То зима йде?

— Угу.

— Бр-р-р! Подруго, так і в депресію вкинутися можна. За школою сумуєш?

— Дуже. Я іноді навіть виходжу до автобусної зупинки, а потім згадую, що їхати нема куди.

— Ото Ромео постарався, щоб тебе прив’язати до себе! Лесю, їдьмо до нас!

Леся скептично звела вгору брову: мовляв, еге, тільки мене й не вистачало там. Але подруга не поступалася:

— Ні, правда! Побудеш тиждень-другий, тіточку Віру провідаєш, Любку. Їдьмо!

— Ні. Не хочеться нікуди.

— Треба! Усе! Розмову закінчено!

Віка таки витягла подругу до міста. Практично силоміць. Сама й речі зібрала, у таксі завантажила, стовбичила над душею, аж поки Леся нарешті наважилася вилізти з примарної шкаралупи, у якій доброхіть себе утримувала два місяці поспіль. Однак операція з кодовою назвою «Порятунок» найбажаніших наслідків, на жаль, не дала. Художниця гостювала в місті третій тиждень і щодалі краще усвідомлювала дивну річ: коли довкола тебе бігають люди, нерухомість власної душі відчуваєш іще виразніше. Хоч, звісно, гостя раділа, як бачила усмішки рідних людей. Не могла не радіти. Особливо Вічиному щастю.

Руслан Віталійович виявився симпатичним чоловіком. За словами новоспеченої дружини (закохані вже тихцем розписалися), справжнім. Леся переконалася в тому одразу ж, як переступила поріг оселі. Врівноважені очі, рухи, постава, у ньому ховалася внутрішня сила, незламна, непереборна. Візок… Леся його помічала хіба що перші два дні, а потім не бачила зовсім. Ніби й не було його. Усе в будинку і в затишному дворику було пристосоване до потреб господаря, однак у своєму кабінеті, тільки-но він сідав до письмового столу, і час, і хвороба, і фізична неповноцінність — усе розчинялося в царині історії, де Русланові не було рівних. Віка жартувала: мовляв, як-не-як, світило науки.

Леся погоджувалася. Їй подобалося слухати Руслана, подобалося помічати його погляди-сонечка, які нишком, коли Віка того не бачила, торкалися з такою ніжністю, що випадкову глядачку розбирали сльози. Щаслива. Леся відчувала, що нині подруга чи не вперше за своє життя почувається в цілковитій безпеці. Парадокс життя. І як добре, що Богданчик має тепер отаке дитинство, сповнене щоденних відкриттів, маминих усмішок і батькових рук. Хлопчик біг до Руслана з усіх куточків садиби, залазив на руки й змушував розповідати про все на світі, про десятки цікавих речей, а поважний професор серйозно й довірливо ділився з малим своїми знаннями, багато сміявся, тримаючи на руках хлопчика так трепетно, неначе раптовий і дивовижний дар.

Навіть павутинка не може так трепетати. Леся зрозуміла цю аксіому, бо її нерухома душа тепер спокійно лежала десь на денці й ніжилася. Щастя, нехай і чуже, робило її невагомою й змушувало всміхатися. Раз, другий. Потім Леся вже чудувалася, що дзвінко сміється з якоїсь витівки Бодя, з Вічиних та Русланових жартів. Невже? Звикла. Відтанула. Хоч сумувала. Звісно. Надто вночі, коли снила кабінет… Іще свій, рівні рядочки