Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Перейдемо від сільськогосподарської аналогії до реальності. На сьогодні Сполучені Штати винні Китаю близько трильйона доларів.

Зазвичай ці випадки глобального дисбалансу мають саморегулювальні механізми. Валюта країни з великим дефіцитом поточного рахунку почне дешевшати. Припустимо, що Нова Зеландія має дефіцит поточного рахунку. Решта світу постійно накопичує новозеландські долари, бо вони продають Новій Зеландії більше товарів, ніж купують у неї; іноземні фірми захочуть продати свої накопичені новозеландські долари за свою внутрішню валюту. На міжнародному обмінному ринку пропозиція новозеландських доларів на продаж перевищуватиме попит на них, знижуючи вартість новозеландського долара по відношенню до валют її торговельних партнерів. Падаючий новозеландський долар допомагає скоригувати торгівельний дисбаланс, роблячи новозеландський експорт конкурентнішим, а імпорт — дорожчим. Наприклад, якщо новозеландський долар дешевшає відносно єни, тоді «Тойоти» будуть у Новій Зеландії дорожчими, а сільськогосподарські продукти Нової Зеландії (ківі?) в Японії стануть дешевшими. Одночасно це станеться і з іншими країнами: Нова Зеландія почне імпортувати менше, а експортувати більше, скорочуючи дефіцит поточного рахунку.

Нинішня ситуація з Китаєм та Сполученими Штатами інша. Ці дві країни явно пов’язані нездоровими симбіотичними стосунками, що можуть розірватися в будь-який момент. Китай розробив вельми успішну стратегію розвитку, засновану на «експортному механізмі росту», який означає, що основна частина зростання кількості робочих місць і добробуту забезпечується фірмами, орієнтованими на експорт. Значна частина цього експорту йде до Сполучених Штатів.

Експортноорієнтована стратегія розвитку Китаю залежить від утримання женьміньбі відносно дешевою валютою. Щоб досягти цього, китайський уряд переводить накопичені долари в першу чергу в облігації Скарбниці США, що є позиками федеральному уряду США. Обидві сторони отримують те, що хочуть (або що їм потрібно), принаймні в короткостроковій перспективі. Китайський уряд використав експорт для створення робочих місць і досягнення розвитку. Америка профінансувала своє проїдання величезними позиками від Китаю. Ситуація справді мало відрізняється від прикладу з Фермером Китай і Фермером Америка: Сполучені Штати отримують кредити від Китаю, щоб купувати його експорт.

У довготривалій перспективі ця ситуація приховує в собі серйозні ризики для обох сторін. Сполучені Штати стали величезною нацією-боржником. Боржники завжди вразливі перед мінливістю й потребами своїх кредиторів. Америка має звичку позичати, а Китай підгодовує її. Джеймс Фоллоуз зазначив: «Без мільярда китайських доларів на день Сполучені Штати не змогли б утримувати стабільність своєї економіки чи вберігати долар від колапсу»[237]. Ще гірше те, що Китай може загрожувати виставити на продаж свій величезний запас активів, деномінованих у доларах. Це мало б руйнівну дію. Як вказує Фоллоуз: «Їхні роки національних заощаджень утримуються в тих самих доларах, які можуть бути зруйновані; у паніці вони отримають назад лише малу частку перед тим, як вартість упаде». І все ж це надто потужна зброя, щоб давати її нації, із якою ми часто сперечаємося.

У китайців ситуація гірша. Припустимо, що борговий тягар Америки виростає вище того, що американські платники податків можуть (чи хочуть) заплатити. Уряд США може оголосити дефолт — просто відмовитись повертати борги. Це вельми малоймовірно, здебільшого тому, що є інший безвідповідальний варіант, тонший: Америка може «накачати» значну частину свого боргу перед Китаєм (та іншими кредиторами), надрукувавши гроші. Якщо ми безоглядно друкуватимемо гроші, валюта втратить свою вартість, а отже, і наші борги, деноміновані у доларах. Якщо інфляція підскочить до 20 %, то й реальна вартість того, що ми повинні повертати, знизиться на 20 %. Якщо інфляція буде 50 %, тоді половина нашого боргу Китаю фактично зникне. Чи ймовірний такий результат? Ні. Однак якби хтось був винен мені трильйон доларів і мав повноваження ці долари друкувати, я б дуже серйозно боявся інфляції.

Ці дисфункціональні економічні відносини закінчаться. Ключові питання — коли, чому і як. Джеймс Фоллоуз підсумував ситуацію, у якій ми зараз перебуваємо: «Фактично кожна людина в (багатих) Сполучених Штатах за останні приблизно десять років позичила близько чотирьох тисяч доларів у когось із (бідної) Народної Республіки Китай. Як і багато інших дисбалансів у економіці, цей не може тривати вічно, а отже, і не буде. Однак спосіб його завершення — раптовий проти поступового, з передбачуваних причин проти паніки, — матиме дуже різне значення для американської та китайської економік протягом наступних кількох років, не кажучи вже про спостерігачів у Європі й деінде»[238].

Враховуючи ставки, чи стежить хтось повноважний за цим? Так, але з них уже пісок сиплеться. Наприкінці Другої світової війни представники союзних націй зібралися в готелі Mt. Washington у Бреттон-Вудс, штат Нью-Гемпшир. (Це чудове місце і влітку, і взимку, якщо ви хочете трохи відпочити в Новій Англії.) Їхнім завданням було створити стабільну фінансову інфраструктуру для повоєнного світу. Вони створили дві міжнародні інституції, чи «дві сестри».

Інституція в центрі глобальної боротьби проти бідності — це Світовий банк у Вашингтоні. (Перший кредит на 250 мільйонів доларів був наданий Франції 1947 року для повоєнної реконструкції.) Світовий банк, власниками якого є 183 країни-члени, збирає капітал від своїх членів і через позики на ринках капіталу. Ці фонди позичаються країнам, що розвиваються, для проектів, які ймовірно стимулюватимуть економічний розвиток. Світовий банк перебуває у центрі багатьох питань міжнародного розвитку, про що йтиме мова у розділі 13.

Якщо Світовий банк є агенцією для світового добробуту, то його братерська організація, Міжнародний валютний фонд (МВФ), є пожежною частиною, відповідальною за врегулювання міжнародних фінансових криз. Ісландія зверталася до МВФ. Те саме робили Аргентина, Мексика й усі інші. МВФ також був створений у Бреттон-Вудс як кооперативна глобальна інституція. Члени платять внески у МВФ, у відповідь вони можуть позичати у скрутні часи «за умови, що вони здійснюватимуть економічні реформи, щоб усунути ці труднощі для свого власного добра і добра всіх членів». Від жодної країни ніколи не вимагалося прийняти позики або поради від МВФ чи від Світового банку. Обидві організації мають свою владу і вплив завдяки тим пряникам, які вони роздають.

Мало які інституції отримували стільки критики, як Світовий банк і МВФ, від вельми широкого політичного спектра. The Economist якось зазначив: «Якби країни, що розвиваються, отримували по долару за кожну пропозицію змінити “міжнародну фінансову архітектуру”, проб­лема бідності у третьому світі була б вирішеною»[239]. Консерватори звинувачують Світовий банк і МВФ у бюрократизмі, у тому, що вони тринькають гроші на проекти, які не змогли вивести країни з бідності. Вони також стверджують, що рятівні акції МВФ із самого початку роблять фінансові кризи ймовірнішими; інвестори необережно беруть міжнародні кредити, бо вірять, що МВФ прийде на допомогу, якщо країна потрапить у скруту. 2000 року Конгрес під проводом республіканців створив комісію, що рекомендувала скоротити і ретельно переглянути і Світовий банк, і Міжнародний валютний фонд[240].

На іншому кінці