Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

цін (тобто легше виявляти і використовувати цінову різницю, коли ціни всіх товарів подані в одній валюті). Однак і тут є свої плюси й мінуси. Згадаймо, що монетарна політика — головний інструмент у розпорядженні уряду для контролю за «швидкістю» його економіки. Центральний банк піднімає чи опускає відсоткові ставки, роблячи свою валюту більш чи менш дефіцитною. Країни, що мають спільну валюту з іншими націями, як у випадку європейських країн, що прийняли євро, повинні припинити контроль за власною монетарною політикою. Тепер Європейський цент­ральний банк контролює монетарну політику для всієї зони євро. (Очевидно, що Луїзіана й Каліфорнія взагалі не мають власної монетарної політики.) Це може викликати проблему, якщо одна частина валютної зони переживає економічний спад, і для неї вигідними будуть низькі відсоткові ставки, тоді як у іншому регіоні в цей час відбувається швидкий ріст і потрібно піднімати ставки, щоб запобігти інфляції.

Насправді ми не дуже переймаємося самими валютами: нас більше турбує переміщення товарів і послуг, що лежить за ними. Саме торгівля через міжнародні кордони дає нам вигоду, а валюти є лише інструментом для підтримки взаємовигідних транзакцій. У довшій перспективі можна очікувати, що вартість товарів і послуг, які ми відправляємо до інших країн, буде більш-менш рівною вартості того, що вони посилають до нас. Якщо ні, то дехто матиме справді великі проблеми. Навіть малі діти, обмінюючись сніданками у шкільній їдальні, знають, що те, що ви віддаєте, повинно бути вартим того, що ви отримуєте.

За винятком Сполучених Штатів. Ми — ті хлопці у шкільній їдальні, які віддають сендвіч із ліверною ковбасою, а отримують сендвіч з індичкою, плюс чіпси, тістечка, сік і булочку. Сполучені Штати мають великий і постійний дефіцит поточного рахунку у торгівлі з рештою світу, а це означає, що рік за роком ми купуємо більше товарів і послуг у решти світу, ніж продаємо їм. (Поточний рахунок вимірює дохід, отриманий за кордоном від торгівлі товарами й послугами, плюс деякі інші джерела закордонного доходу, як-от дивіденди й відсотки на закордонні інвестиції, а також переказ додому американцями грошей, що працюють за кордоном.) Як ми уникаємо покарання за це? Чи можуть виникнути проблеми у довготривалій перспективі? На друге питання відповідь «так». Перше питання складніше.

Як зазначалося в розділі 9, у дефіциті поточного рахунку нема нічого внутрішньо поганого; країни на зразок Алжиру та Екваторіальної Гвінеї мали профіцит поточного рахунку в 2007 році, однак це не робило їх економічними гігантами. Однак тут криється неминуча економічна реальність: країна, що має дефіцит поточного рахунку, отримує менше доходу від решти країн, ніж платить їм. Розглянемо простий приклад: якщо ми купуємо японські автомобілі на 100 мільйонів доларів і продаємо їм літаки на 50 мільйонів, тоді у нас утворюється дефіцит поточного рахунку в 50 мільйонів. Японці не відправляють нам цей надлишок у 50 мільйонів у вигляді товарів завдяки тому, що ми дружимо і добре почуваємося, — вони чекають, що ми покриємо цю різницю. Для того, щоб зробити це, у нас є лише кілька варіантів. Одним із них є продати у відповідь нашим японським торговельним партнерам свої активи — акції, облігації, нерухомість і таке інше.

Наприклад, ми можемо продати японським фірмам нерухомість на Мангеттені на 25 мільйонів доларів і ще на 25 мільйонів — частку капіталу в американських фірмах. Тепер бухгалтерський баланс буде досягнуто. Американці отримають на 100 мільйонів доларів товарів і послуг з Японії, а у відповідь ми продаємо товарів на 50 мільйонів (літаки) і ще 50 мільйонів у вигляді активів. Це паритет. Однак тут виникає питання ціни: активи, які ми віддаємо (нерухомість і акції), генеруватимуть доходи для нас у майбутньому (оренда й дивіденди). Тепер цей дохід піде до нашого торговельного партнера. Ми купуємо автомобілі сьогодні, жертвуючи майбутніми доходами.

Це не єдиний варіант для нас. Ми можемо купувати товари в кредит. Ми можемо попросити якусь дружню сторону з глобальної фінансової спільноти позичити нам 50 мільйонів доларів. У цьому випадку ми «розраховуємося» нашими 100 мільйонами за японські автомобілі у вигляді літаків на 50 мільйонів і 50 мільйонів позиченим капіталом. Це також несе певні витрати в майбутньому. Ми мусимо повернути борг разом із відсотками. І знову ми платимо за поточне споживання, позичаючи відносно майбутнього — у цьому разі в буквальному сенсі.

Чому Сполучені Штати хронічно мають дефіцит поточного рахунку? Він ніяк не стосується якості наших товарів і послуг чи конкуренто­здатності нашої робочої сили, як можна було б традиційно подумати. (Повертаючись назад, невже ви гадаєте, що Алжир і Екваторіальна Гвінея мають позитивний баланс поточного рахунку, бо вони більше виробляють усякої всячини з більш продуктивними робітниками?) Сполучені Штати мають хронічний дефіцит поточного рахунку, бо рік за роком ми споживаємо більше, ніж виробляємо. Іншими словами, ми діємо в протилежному від заощаджень напрямку (можна було б виробляти більше, ніж споживати, і відкладати надлишок). Як нація ми в буквальному сенсі робимо те, що економісти називають «проїданням».

Зв’язок між балансом поточного рахунку і заощадженнями нації дуже важливий. Будь-яка країна, що споживає більше, ніж виробляє, мусить за визначенням мати дефіцит поточного рахунку, бо (1) все те, що ви споживаєте понад те, що виробляєте, повинно звідкись надходити; і (2) ви не можете торгувати надлишками товарів і послуг, які отримуєте з інших країн, бо ви вже спожили все, що мали.

Як завжди, нам допоможе аналогія із сільським господарством. Скажімо, Фермер Америка вирощує зерно. Він дуже продуктивний фермер, великий і розумний, і використовує лише найсучасніші аграрні технології. (Ці деталі тут недоречні, так само, як і при визначенні того, позитивний чи негативний баланс поточного рахунку національної економіки.) Існують лише чотири варіанти того, що може зробити Фермер Америка з тим, що вирощує. Він може його з’їсти (споживання); він може посадити його, щоб наступного року отримати більший урожай (інвестиції); він може переказати його уряду, щоб заплатити за послуги (урядові витрати); або він може продати його в обмін на інші товари (експортування для отримання імпорту). Ось і все. Тож уявімо собі, що рік Фермера Америка буде таким:

Він вирощує 100 бушелів зерна. Він з’їдає 70. Він відсилає 30 бушелів уряду. Йому потрібні 20 бушелів, щоб посіяти наступного року. Якщо ви зробите підрахунки, то побачите, що Фермер Америка використовує 120 бушелів на рік, вирощуючи лише 100. Він стає чистим позичальником зерна — 3у цьому випадку 20 бушелів. Це еквівалент дефіциту поточного рахунку, і це чиста математика — якщо він використовує більше зерна, ніж вирощує, то решта має взятися звідкись іще.

Фермер Китай діє в іншому порядку. Він вирощує лише 65 бушелів зерна, бо він новачок у сільському господарстві й використовує відносно примітивні методи. Фермер Китай споживає 20 бушелів зерна, віддає уряду 10 і відкладає 15 на посівну наступного року. Знову швидкий підрахунок показує, що Фермер Китай не використовує всього, що виробляє. У нього лишаються зайві 20 бушелів. Логічно було б продати ці бушелі Фермеру Америка, що має труднощі. Звичайно, у Фермера Америка немає зерна, щоб торгувати, тож він замість цього пропонує боргову розписку. Фермер Китай дає Фермеру Америка зерно («експорт») і позичає йому гроші, щоб купити це зерно.