Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Кілька днів по тому, 8 грудня, у готелі «Коммодор» у Нью-Йорку Аматорська спортивна спілка (АСС) Сполучених Штатів голосувала за резолюцію відправити комітет із трьох осіб до Німеччини, щоб розслідувати заяви про жорстоке поводження нацистів із євреями у цій країні. Коли всі голоси, у тому числі часткові, були підраховані, рішення не пройшло — 58.25 на 55.75. Із таким результатом голосування, після кількох років боротьби, остання серйозна спроба американців добитися бойкоту Олімпійських ігор у Берліні фактично провалилася. У багатьох відношеннях це була перемога для тисяч молодих американців, які тоді конкурували за шанс узяти участь в Олімпіаді. Це була також перемога Ейвері Брандеджа, президента Американського олімпійського комітету, і його союзників, які воювали на смерть, щоб уникнути бойкоту. А найбільшою перемогою це було для Адольфа Гітлера, який швидко затямив, наскільки світ був готовий стати обдуреним.

Зовсім нещодавно, ще наприкінці листопада, рух за бойкот був дуже активний. Антинацистська демонстрація, що зібрала 10 тисяч учасників, 21 листопада під ескортом поліції пройшла мирною ходою Нью-Йорком у години пік. Несучи плакати і транспарант «Антинацистська коаліція закликає всіх американців бойкотувати Олімпійські ігри у фашистській Німеччині», демонстранти похмуро пройшли 8-ю Авеню, а потім на схід по 23-й Стріт, зібравшись на мітинг у парку Медісон Сквер. Там натовп — переважно євреї, профспілкові лідери, професори університетів і католики — слухали понад 20 промовців, які розповідали подробиці того, що відбувається в Німеччині, як нацисти приховують це, і чому для Сполучених Штатів Америки було би кричуще безвідповідально брати участь в іграх.

Ейвері Брандедж і його союзники по Американському олімпійському комітету давали рішучу відсіч цим спробам. Брандедж твердо вірив в олімпійський дух і, зокрема, у принцип, що політика не має грати жодної ролі у спорті. Він резонно стверджував, що буде несправедливо по відношенню до американських спортсменів, якщо німецька політика позбавить їх шансу конкурувати на світовій арені. Але коли ситуація в Німеччині погіршилась, і боротьба за можливий бойкот посилилася, багато з його аргументів почали набувати іншого змісту. У вересні 1934 року Брандедж їздив по Німеччині. Він здійснив короткий тур під пильним наглядом нацистів, оглянувши німецькі спортивні споруди. Нацистські маніпулятори запевнили його, що з єврейськими спортсменами поводяться справедливо. Він повернувся до Сполучених Штатів, впевнено і голосно звітуючи, що єврейський протест — це лиш багато галасу з нічого.

Нацистам, однак, не довелося докладати значних зусиль, щоб ввести в оману Брандеджа. В дійсності, його погляди, як і багатьох американців його класу, були заплямовані власними антисемітськими забобонами. Він писав у 1929 році у виразах, від яких холонуло серце, про ймовірне пришестя вищої раси, «раси фізично сильної, розумово розвинутої і морально здорової; раси, яка не може бути нав’язана». Тепер, у боротьбі з рухом за бойкот, він висунув ряд тривожних аргументів. Він зазначив, що євреї також не були допущені до жодного клубу, до яких він належав, так ніби одне зло виправдовувало інше. Як і нацисти, він послідовно поєднував євреїв і комуністів разом, і часто відносив усіх прихильників руху за бойкот до тієї ж загальної групи. Він і його союзники, навіть виступаючи публічно, регулярно проводили розмежування між американцями і євреями, так ніби вони не могли бути однією категорією людей. Мабуть, найбільш впливовий із цих союзників, Чарльз Х. Шеріл, колишній посол США в Туреччині, часто оголошував себе другом американських євреїв. Але, як і Брандедж, він нещодавно здійснив поїздку до Німеччини. У дійсності, він узяв участь у Нюрнберзькому конгресі 1935 року як особистий гість Гітлера. Там, на приватній зустрічі з Гітлером, він був заворожений, як і багато американців, що приїхали сюди, силою особистості фюрера і його незаперечними досягненнями у відродженні економіки Німеччини. Повертаючись додому з тими ж порожніми запевненнями, що й Брандедж, Шеріл став систематично заперечувати дедалі більш очевидні докази того, що відбувалося з євреями в Німеччині. Він також узявся примішувати погрози до своїх «проєврейських» коментарів: «Я займаю відверто проєврейську позицію, і з цієї причини хочу застерегти американських євреїв. Існує велика небезпека в цій олімпійській агітації... Ми майже впевнені, що піднялась хвиля антисемітизму серед тих, хто ніколи раніше навіть не припускав такої думки, і хто може вважати, що 5 мільйонів євреїв у цій країні використовують 120 мільйонів американців, щоб останні тягали для них каштани з вогню». Але саме Брандедж придумав, мабуть, найбільш хитромудру логіку на підтримку боротьби проти бойкоту: «Спортсмени цієї країни не потерплять використання незаплямованого американського спорту як засобу перенесення зненавистей Старого Світу до Сполучених Штатів». Іншими словами, за його аргументацією, біда — «зненависті Старого Світу» — прийшла не від нацистів, а від євреїв і їхніх союзників, які насмілилися виступити проти того, що відбувається в Німеччині. До кінця 1935 року, свідомо чи ні, Брандедж перетнув межу між обдуреним і брехуном.

Одначе питання було вирішене. Америка поїде на Олімпійські ігри в Берліні. Залишалося вибрати спортсменів, гідних внести американський прапор у серце нацистської держави.

Коли восьмеро входять у ритм, перебувати в ньому — щире задоволення. Веслування — не важка праця, коли встановлюється ритм — той самий «резонанс», як його називають. Я чув, як хлопці волали від захоплення, коли всі восьмеро входили в резонанс. Це річ, яку вони не забудуть, доки житимуть.