Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Так! — сказав Бальбінський замислено. Недокурок він кинув у куток. Андрійко був трохи здивований цим методом збирання етнографічних даних, але не наважився на самостійний крок. Він тільки спитав:

— А не чули ви чого-небудь про Радоста?

— Про кого? Про Радоста?

— Ну, той, од якого це озерце…

— Ах, це мале, що в болотах? Нічого там немає. Казали, що великі соми водяться. Я ходив кілька разів — не бере нічого. У торфі рибі нема чого їсти…

— А ця сторожка?.. Нічого там такого…

Подсядло подивився на Андрійка, знизав плечима.

Втрутився Бальбінський:

— А, це бабське базікання, скільки там правди? Ну, що в Гожиялках нечисто, що корови здохли…

— Ну, тварини гинуть… Але це всюди трапляється. Як так хазяйнувати…

Бальбінський глянув на Андрійка, наче хотів сказати: «От бачиш?», і, підвівшись, почав дякувати Подсядлі. Вони вийшли на подвір'я у супроводі господаря.

— Ну й будинки! — вирвалось у Андрійка. — Як у місті! Справжні вілли. Тут, напевно, самі куркулі…

— Де там! — Подсядло махнув рукою. — Це перед війною Хаузгофер побудував. Тут кажуть, що мазурів він не любив і хотів земляків з Німеччини привезти. Ну, от і побудував, щоб їм захотілося приїхати в пущу.

Хазяїн залишився біля воріт. Вони відійшли вже на кілька кроків, коли Бальбінський раптом запитав:

— То ви кажете, що в квітні? Ну, ця історія з дверима… В Гожиялках…

— Звідки? — не відразу зорієнтувався Подсядло. — Я ж сказав лютий, може березень. Ще морози були…

— Ах, так, так! — розгубився Бальбінський. — Я заплутався в цих легендах. До побачення.

— А щодо легенд, то тут я не можу допомогти. Я не тутешній. Сюди часом заглядають мазури — з-під Момайн, з-під Ожиша. То з ними інша справа…

День уже згасав, коли вони дійшли до Гожиялок. Андрійко весь час тримався біля пана Бальбінського. На вечерю знову були раки. Вони вже не здавалися такими смачними…

Наступного ранку Андрійкові випало йти в Івішки по молоко. Хлопець був задоволений: це звільняло його на кілька годин від товариства немилих друзів. Правда, така довга самотня прогулянка загрожувала небезпечною зустріччю з Джакі, але шлях до Івішок проходив у відкритій місцевості і вже зранку був досить людний. Крім того, до нього приєдналася Суламіф.

Тому він ішов цілком спокійно і думав про незрозумілі події, які звалилися на нього.

Андрійко не мав досвіду в таких справах, тому й результати були слабкі. Він зміг зробити лише кілька висновків. Не підлягало, наприклад, сумніву, що навколо нього діялися дивні речі і що ці чудеса розпочалися після приїзду до Гожиялок. Бо те, що трапилося раніше, взагалі можна було не брати до уваги.

Ці чудеса можна б поділити на дві категорії: абсолютно незрозумілі і не зовсім незрозумілі.

До другої категорії можна віднести переслідування Андрійка піратом Джакі. В цей спокійний сонячний ранок легше було тверезо міркувати. Безсумнівно, все це були речі незрозумілі — і з цеглиною, і з шуканням Андрійка на озері, і, нарешті, вчорашній випадок з яхтою. Але у всякому разі бути цілком спокійним не можна.

За що Джакі так на нього напустився? Це було найзагадковіше. Перебравши в пам'яті всі події останніх днів, Андрійко не знайшов нічого такого, що могло б накликати на нього гнів пірата.

Отже, треба прийняти розсудливий висновок пана Бальбінського:' не панікувати, але бути обережним.

Так, але ж є ще одна категорія загадкових явищ. Що трапилося з фанерою на стелі? І який збіг обставин: Агнешка розповідає казки про духів, Подсядло — про таємничий злом, і сам Андрійко, незалежно від них, уже в першу ніч помічає щось дивне. І все в одному й тому ж місці.

Дивно; пан Бальбінський теж зацікавився цим. Два чи три рази повертався до цього злому.

Припустімо, що Агнешка розповідала казки, але в тому, що рогата потвора накричала на Андрійка, немає ніякого сумніву!

Тут хлопець був настільки впевнений, що мимоволі розглядав подію як щось незрозуміле, але звичайне. Це ще не найгірше. Найгірше — таємничі кроки у пустій сторожці.

Був чудовий сонячний ранок. Сонце стояло ще низько над горизонтом, залишки імли плуталися в далеких кущиках над болотистою лукою. Відкритий шлях було видно за кілометр уперед. Андрійко озирнувся. Він пригадав, що відчував у ту кошмарну ніч. Звичайно, позаду нікого не було. Тільки Суламіф дріботіла за ним. Андрійко сердився на себе за боягузтво.

«Треба натиснути на пана Бальбінського, — подумав він. — Ми повинні піти! І це горище треба оглянути якнайшвидше. Власне кажучи, чому не сьогодні?»

Андрійко прискорив крок. Він думав тепер про Подсядла. Хлопцеві здалося, що той забув про щось дуже важливе. Про що?

За невеликим горбочком з'явилися чистенькі, біленькі хати. Срока, у якого вони купували молоко, жив на протилежному кінці села. Андрійко саме підійшов до подвір'я, коли з сусідньої хати вийшов високий блондин з великим носом.

Андрійко з великою радістю зустрів Подсядлу, бо саме в цю мить пригадав, про що думав по дорозі.

— Скажіть, будь ласка, — спитав він, привітавшись, — а що сталося з полоненими?

— З якими полоненими?

— Ну, тими, що були в Гожиялках.

— Ах, це! Не знаю, хлопче. Поняття не маю. Приїхало по них двадцять есесівців, з обербанфюрером. Казали, що то був страшенний звір. Крюгер його прізвище, ось і все, що я знаю. В сорок третьому це було, десь узимку.

— Нікого з них ви тут не застали?

— Нікого. Пусто тут було, ні душі! Розумієш?

Андрійко непевно кивнув головою.

— А нащо тобі ці полонені?

— Так, пан Бальбінський цікавиться Гожиялками… Може,