Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Останні отримали додаткових 12 мандатів (120 проти колишніх 108), і це свідчило про втішне оздоровлення суспільства. Найбільшим сюрпризом стало чимале поліпшення результату Аграрної спілки (з 26 мандатів до 42), внаслідок чого вона стала другою за кількістю мандатів партією в парламенті. Особисто я багато чекав від парламентського внеску аграріїв, адже вони репрезентували фінського селянина зі здоровим консерватизмом. Проте майбутнє показало, що без далекоглядних лідерів Аграрна спілка стала непередбачуваним чинником у нашому політичному житті. Впродовж наступних 20 років її фракція взяла негативну позицію в багатьох життєво важливих для країни питаннях, надто в тих, що стосувалися потреб оборони.

На урочистому відкритті сесії парламенту 4 квітня 1919 року я в своїй промові зазначив курс, якого, на мою думку, треба було дотримуватися і в зовнішній, і у внутрішній політиці. На той час я бачив підстави з великим оптимізмом оцінювати наше політичне становище. Причиною дедалі більшої довіри до фінляндського народу навіть із боку держав, що перемогли у всесвітньому воєнному герці, було, безперечно, те, що ми серед неспокою та безладу в світі зберегли статус суверенної держави на засадах законного суспільного ладу, провадили самостійну національну політику і продемонстрували здатність підтримувати порядок у країні. Доказом довіри була готовність союзників запобігти нашому голоду й нестаткам. Ми ще більше могли оцінити по-справжньому дружні відносини з ними. Я заявив про свою впевненість, що формальне визнання своєї незалежності Англією та США фінляндський народ матиме, щойно остаточно доведе, що зробив своєю провідною зорею цілеспрямовану працю для збагачення країни. Умовою спокійного внутрішнього розвитку було поновлення зовнішньої торгівлі в тому обсязі, який дозволить відновити нормальне економічне становище. З цією метою за кордон уже поїхали повірники у торговельних справах. Досягнення зовнішньополітичних цілей передбачало тактовність і ефективну співпрацю між парламентом та урядом, шляхетною метою якої завжди мусили бути суверенітет і благо нашої Вітчизни.

Далі я торкнувся актуального питання нової конституції і висловив думку, що в теперішніх умовах лише конституція, що надасть урядові достатнє коло повноважень, може забезпечити збереження і спокійний розвиток держави. Я застеріг від експериментів і хибних цілей, які замість зосередити сили в країні на продуктивну працю, марнуватимуть їх на політичні чвари. Ще одним життєво важливим питанням була остаточна організація армії та її готовість до війни. Його розв’язанням мала стати спроможність Фінляндії наполегливо обороняти свої відповідальні й почесні позиції крайнього форпосту Заходу. При укладанні державного бюджету треба було брати до уваги незаможний прошарок населення, завершити земельну реформу і запровадити загальне обов’язкове навчання.

Усі партії вийшли з виборів із новими гаслами й новими обличчями, тому для формування уряду знадобилися тривалі перемовини і роздуми. Для створення коаліції на широкій основі я доручив формування уряду центристові, кандидату юридичних наук Каарло Кастрену, який зараховував себе до лібералів. Я не заперечував проти залучення до уряду соціал-демократів, але коли вони заявили, що не візьмуть на себе урядову відповідальність, якщо до нової коаліції увійдуть і праві, звичайно, годі було зреалізувати ідею співпраці. Соціал-демократів дуже дратувало те, що доручення отримав не міністр освіти попереднього уряду — професор Сойнінен, який самочинно намагався сформувати уряд. Ось вам і приклад того, що бувало на початках нашого парламентського життя!

З прикрістю я мусив зауважити, що велика частина фінляндського народу не зрозуміла глибинної мети визвольних змагань і значення досягнутих цілей. Моє ставлення до юридичного врегулювання наслідків заколоту й моя особиста роль у розв’язанні цього питання, як я помітив, теж були невідомі широкому загалу. Гуманної політики, яку я провадив на посту головнокомандувача навесні 1918 року, коли виступав проти ув’язнення в таборах геть усіх заколотників, я вирішив дотримуватися і будучи регентом. 1 квітня 1919 року вийшов указ про закінчення діяльності суду з державних злочинів, а в червні — ще один, який стосувався амністії. Таким чином було випущено на волю всіх учасників заколоту, крім тих, що скоїли вбивство, підпал чи інші порівнянні тяжкі злочини. Свою зацікавленість долею політв’язнів я продемонстрував, крім того, перевіркою наприкінці березня в’язниці в місті Таммісаарі й ужитими заходами для усунення тамтешніх хиб.

Кабінет Кастрена, буржуазний коаліційний уряд, було призначено 17 квітня. Пост міністра закордонних справ обійняв д-р Рудольф Голсті, міністром оборони залишився генерал-майор Вальден, а важке завдання поставити на ноги фінанси держави було покладено на дійсного статського радника Ауґуста Рамсая. Аграрну спілку репрезентував темпераментний письменник Сантері Алкіо. Новий уряд мав підтримку 60 % парламенту після того, як соціал-демократи перейшли в опозицію. Дехто серед них зайшов так далеко, що почав вимагати відставки регента, який не подбав про представництво партії в уряді.

Новими парламентськими виборами Фінляндія виконала останню з умов, поставлених Парижем і Лондоном для початку нормалізації відносин, і все свідчило про те, що наші зусилля не минули даремно. 8 березня французький уряд повідомив про свій намір прислати до нашої країни дипломатичного представника і про те, що відповідну ухвалу було зроблено ще до того, як стали відомими підсумки парламентських виборів. Цей захід пояснили задоволенням французького уряду після звернення регента до народу Фінляндії та його політикою. 22 березня з Форин-офісу повідомили міністрові закордонних справ Енкелю, який транзитом через Лондон прямував до Парижа, що вже існує принципова ухвала про визнання фінляндської незалежності. Це запевнення кілька днів по тому повторив заступник міністра закордонних справ лорд Керзон, який тоді твердо наголосив, що Англія, довівши до відома свою позицію, хоче зміцнити становище регента напередодні сесії парламенту і що в Англії його вважають єдиним, хто з належним авторитетом може керувати державою. Під час свого відвідання Орсе міністр Енкель дізнався, що пропозиція про неучасть Фінляндії та Польщі в мирній конференції на Принцових островах виходила від президента США. Отже, ініціювавши таку пропозицію, президент Вілсон теж опосередковано визнав незалежність Фінляндії.

Незважаючи на це сприятливе передвістя, ми 23 квітня довідалися від нового міністра закордонних справ Голсті, який тоді перебував у Парижі, що один із представників Держдепартаменту заявив, буцімто Фінляндії слід погодитися на розгляд питань щодо її кордонів на мирній конференції. Міністр Голсті підтримав цю пропозицію, але з огляду на те, що ні я, ні уряд не вважали такі заяви рекомендованими, дістав доручення повідомити, що Фінляндія може прийняти визнання де-юре лише на основі територіальної недоторканності держави. Виступ із попроханою заявою створив би небезпечний прецедент. Наша непохитність, наскільки мені відомо, не спричинила відкладення розгляду справи — піддатливість могла мати зворотний ефект.

У цей момент фінляндська справа несподівано знайшла заступника в особі Герберта Гувера, американського «харчового диктатора», який перебував у Парижі. В листі, надісланому 27