Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Ви всі бачите мене тупою лялькою…

– Айлін, щоб такого не було – потрібно не робити… нерозумних вчинків, – вимовив це якось важко. Мабуть, дуже намагався не назвати мене дурною. – За слова та дії треба відповідати. Але чому за твої слова тепер мають відповідати всі ті люди? По-твоєму, це чесно?

Він знову чекав на відповідь, якої в мене не було.

– Але ж і щодо мене це не чесно! – кинула тремтячим голосом крізь сльози. – Айлін те, Айлін се! А ніхто навіть не запитав, чого насправді хочу я!

– А що ти хочеш Айлін? – З якоюсь надією Валера подивився на мене, хоча так само гнівався. – Щоб всі знали тебе як людину, що майстерно обдурила спершу десяток письменничків, а потім і всю Туреччину?

Він був злим на мене, але все одно ніби й намагався зрозуміти… А я справді, як те дурне дівчисько… Ще й з якогось переляку, попри схлипування, зробила ривок уперед і поцілувала його. Для чого – не знаю… Можливо я просто запанікувала. Або ж просто так захотіла, як звичайна вередлива татусева донечка. Здається, саме так він про мене й сказав. Щоправда, я не розуміла ще чому цей час ніби спинився, нагадавши навіть про поцілунки з Тімом… Від цього я заплакала ще дужче.

– Айлін… – відірвавшись від мене, промовив Валера. Дивився вже навіть з якимсь жалем. І чим більше співчуття я бачила, тим більше було соромно за свої вчинки. Та Валера більше не сварив. Витер мої сльози й пригорнув до себе, погладжуючи моє волосся. – Ох, Айлін, яка ж ти ще дитина… Тобі вже час подорослішати та побачити навколо себе інший світ, інших людей, які талановиті не менше за тебе. 

– Тобі не зрозуміти цього… – проскиглила я крізь сльози. 

– Помиляєшся, дурненька, я багато чого можу зрозуміти. – Здалося, що на мить Валера задумався, бо навіть перестав гладити моє волосся, а це було так приємно… – Ти знаєш, склавши все до купи, я вже вигадав цілий план помсти за твою гру…

Тепер затамувала подих я. 

– Передумав? – прошепотіла невпевнено та з острахом. Бо він цілеспрямований ще більше за мене.

– Вважатимемо, що так… Але…

Я сіпнулась відсторонитись, але він так само тримав мене в обіймах. 

– Чому тепер мені здається, що мене обкрутив пітон? – спробувала пожартувати, на що Валера відреагував у своєму стилі.

– Вважай, що тепер він завжди слідуватиме за тобою, чекаючи на невірний крок…

– Валеро, але ж це…

– Айлін. Помовч і послухай тепер мене. – Послабив хватку й дав можливість нашим очам зустрітись. – Це залишається між нами, але при одній умові, що ти доведеш цей конкурс до кінця й справедливо оберете переможця. Учасники заслуговують на це. З урахуванням тієї дурні з підказками.

Сказати, що я шокована – то краще геть нічого не казати. Я не розуміла цього хлопця, але тепер він здавався ще дивовижнішим…

– І перестань на мене так дивитися, Айлін. Викинь зі своєї голови думки про те, щоб знову лізти цілуватись…

– Ти навіть не знаєш, про що я подумала.

– Я не Тім і тим більше не Баязид, тільки дурень не розумітиме цього. 

– Це ти через ту білявку не дивишся на мене? – наважилась поцікавитись, поки наші розмови перейшли на новий рівень. Раптом він передумає…

– Не зовсім, але все складно. Втім, раджу тобі нарешті визначитись Айлін, аби в полюванні за журавлем в небі ти не проґавила синичку у своїй руці.

– Ти завжди так гарно говориш?

Валера всміхнувся мені, мабуть, вперше за весь час так щиро та легко. Дістав серветки й подав мені.

– Забула, кого покликала на свою гру?

– Та з тобою забудеш…

– Розумна дівчинка.

– Ей!

Турнула його в плече, але теж розсміялась.      

Майже всю ніч я не спала, бо міркувала над кожним словом Валери, а також про журавля та синицю. Дивне порівняння, але, здається, ближче до ранку я таки зрозуміла багато чого важливого. Хоча й не могла відзначити, що кілька разів поверталась до поцілунку… А потім до Тіма… Доки не заснула.