Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Я дивлюсь, - заявила я, свердлячи поглядом комір його сорочки.

- В очі подивись.

Хотілось запротестувати, але я все-таки змусила себе підняти голову і подивитись йому в очі. Котовський… посміхався. Уїдливо так, нахабно посміхався, і мені захотілось провалитись під землю від сорому, хоч нічого і не сталось.

- Ну що, моя дорогоцінна недовірлива наречена, - протягнув він, - схожий я на чоловіка, якому для того, щоб знайти собі жінку, треба брати її на роботу і пропонувати швидкий кар'єрний ріст?

- Ні, - відповіла я. – Але на чоловіка, якому треба привозити додому фальшиву наречену, ти теж не схожий. Тим не менш, так вийшло. Ще й знайшов собі, - я ледь не розсміялась, - якусь крису! Не міг запросити нормальну дівчину?

- А ти не задумувалась над тим, що я привіз в дім, як ти виражаєшся, крису, саме тому, що я хотів привезти її і тільки її? – спитав Данило.

Цього разу, здається, він зовсім не жартував, навпаки, говорив дуже серйозно та спокійно. А в очах його світилась жахлива впевненість, і в якусь секунду я почала картати себе, що підозрювала гарну людину незрозуміло в чому. А могла б!..

А могла б скористатись ситуацією і бути не нареченою "для батьків", а нареченою справжньою. Напевне. Принаймні, якщо довіряти словам Котовського.

- Зрозуміла? – шепотом запитав мене Данило, вдивляючись в моє обличчя, і я схилила голову, погоджуючись… А потім потягнулась до нього і поцілувала першою, цього разу не для того, щоб втекти від відповідальності чи змінити тему розмови, а просто щоб довести: я повірила. Можливо, я не настільки добре розумію натяки, як хотілось би Котовському, але я не геть дурна.

Він зрозумів все правильно. Я відчула це вже по тому, як міцно він обіймав мене, як притискав до себе, як пристрасно цілував, вже не боячись налякати, тому що, очевидно, розумів: я не втечу, напевне, і нікуди від нього не дінусь. Як би мені не хотілось сперечатись, але я відчувала, що просто пропала. Від здорового глузду в моїй голові вже геть нічого не лишилось, і винний в цьому саме Котовський.

- Вчора, - прошепотіла я, коли Данило нарешті ослабив обійми і дозволив мені хоча б спокійно вдихнути повітря повними грудьми, - ти запевняв мене в тому, що я шкодуватиму.

- Вчора, - заперечив Данило, - я бачив, що ти геть ніяка. Звісно, ти б шкодувала! Тому що вважала б, що це алкоголь або якась інша гидота зробили за тебе вибір.

- А тепер я роблю його сама?

- Хіба ні?

- Так, - здалась-таки я. – Так, ти правий.

Мені тепер було нецікаво дізнатись, чому я так дивно поводилась вчора вечером. Більшість спогадів просто зникла з пам'яті, але це не мало жодного значення. Я хотіла насолоджуватись близькістю Данила, тим, що він мій, навіть якщо це тимчасово. Чи ні?

Наче намагаючись повернути мене в реальність, Данило знову поцілував мене в губи, і я обійняла кого, чіпляючись за чоловіка, наче він збирався розчинитись в повітрі, насолоджувалась жаром рук, що торкались спини, і була готова повністю розчинитись в несподіваних і абсолютно незнайомих мені, якщо чесно, почуттях.

Напевне, я вперше була дійсно готова зайти достатньо далеко – і не знаю, чи змогла б одуматись, якби гучно не грюкнули двері.

- Ой! – долинуло з дверного отвору. – Ой, ви тут! Я завадила?

- Звісно, завадила! – майже проричав Данило, неохоче випускаючи мене з обіймів і повертаючись до незваної гості. – Віто, тебе не вчили стукати? Що ти хотіла?

Я дивилась на Віталіну і чомусь не могла позбутись від відчуття, що з нею було пов'язане щось надважливе. Згадати б тільки, що саме… Але в голову не приходила жодна розумна думка, і я навіть відвернулась, щоб не зривати об неї очі, як та провінціальна курка. Хоча, на рівень культури місце народження зазвичай не впливає.

Чомусь в голові засіла якась асоціація з Вітасею, яку я ніяк не могла видобути зі своєї пам'яті. Що ж могло такого статись, що жінка мені так запам'яталась, що геть сприймається інакше? Згадати не вдалось.

- Та й в домі більше нікого нема, - пожалілась Віталіна, і не думаючи лишати нас з Данилом наодинці. – Дана кудись поїхала, Вася з дітьми пішов гуляти, заодно і Олексу забрав, твої батьки з ними пішли, а я дурію від самотності! Приїлала сюди, - Вітася тяжко зітхнула і вперлась плечем в дверний косяк, явно збираючись переказати страшну історію свого життя, - щоб не провести свята вдвох з Олексою. Ми з ним і так вдвох, я вже замучилась… А тут, виявляться, я взагалі одна.

Я була впевнена, що Котовський стримається і запропонує Віталіні допомогу, але, здається, Данило втратив залишки бажання бути люб'язним.

- Віто, - роздратовано промовив він, - чому, намагаючись знайти собі компанію, ти не приєдналась до Василя, дітей та моїх батьків? То компанія куди краща, ніж та, яку ти шукала у нас з Олею в спальні. Ми не надто вдалі співрозмовники, тим паче, зараз.

- Але… - пряме питання вибило жінку з колії. – Але… Я просто подумала, що Дана ревнуватиме, якщо я проведу день з Василем. В них і так складний етап в житті, не хочеться псувати все ще більше.

Данило нарешті випустив мене з обіймів і підійшов до Віталіни. Я бачила, який він розлючений – і як ледь стримувався, щоб не сказати Вітасі прямо в лице все, що він думає про її спроби нас підловити. Настільки примітивні, що навіть я, не надто досвідчена в стосунках, бачила, наскільки це дивно – так себе поводити.