Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

він навчається способу спілкуватися, і люди його розумітимуть. Але його руки говорили мовою, яку мало хто з людей знав. Зневірений, він уже хотів повертатися додому. Та перед цим вирішив ще раз спробувати. Він несміливо наблизився до стійки, що розділяла відвідувачів і співробітників. Узяв папір, олівець і вивів своє ім’я. Те, що він умів писати власне ім’я, допомогло йому вийти з притулку, можливо, повторивши те саме, він зможе привернути увагу і його вислухають. Увагу на нього звернув сержант, який щойно ввійшов до кімнати. Толя простягнув йому папір.

— Хто цей малий? — запитав офіцер Надон секретаря Еміля Ляпланта, який все ще заповнював формуляри.

— Він тут з обіду, — відповів Ляплант. — Я казав йому іти, та цей юнак, мабуть, любить поліцію, бо сидів біля дверей увесь цей час.

Сержант Надон кинув погляд на аркуш, який йому дав Толя, і, докладаючи зусиль, намагався розшифрувати написані знаки.

— Схоже, він написав своє ім’я. Толя Тефаняк, — нарешті розшифрував він.

Побачивши, що поліцейський ним зацікавився, Толя здійняв руки й зробив ними кілька знаків, видаючи гортанні звуки.

— І так від самого його приходу, — зауважив секретар.

Надон уважно дивився на хлопчика.

— У дружини мого брата є глухоніма сестра, яка ходить до спеціалізованої школи, де навчають жестової мови. Я бачив її кілька разів. І жести цього хлопчика дуже схожі на ті, якими користується вона.

— Тефаняк, — прочитав секретар, — здається, це ім’я мені про щось говорить.

У захваті від того, що на нього звернули увагу, Толя дістав із жилетки аркуш паперу й розгорнув його перед двома чоловіками. Надон узяв його й уважно роздивився.

— Якщо сертифікат справжній, — припустив він, то йдеться про непогані статки.

— Я бачив схожий документ у La Presse на початку тижня, заявив Ляплант.

Раптом стукнув себе долонею по лобі.

— Тефаняк! Згадав! Прізвище українця, якого вбили в таборі Спіріт Лейк.

— Маєш рацію, — погодився Надон, — газети щодня розповідають про процес над його вбивцею.

Толя дивився на чоловіків, сподіваючись, що звернувся до правильної людини, щоб його вислухали. Приємний сержант узяв його за руку й запросив іти за ним.

— Я відправлю когось до сестер ордену Провидіння, в Інститут глухонімих, і попрошу направити нам перекладача, який знає жестову мову. Упевнений, дитина хоче говорити з нами, а щоб щось сказати, він використовує руки.

Надон посадив Толю біля свого столу, взяв із шухляди плитку шоколаду й простягнув йому. Дитячі очі засяяли. Він не пам’ятав, щоб колись отримував стільки шоколаду сам-один. Очікуючи на перекладача і доки Толя насолоджувався гостинцем, Надон зателефонував своєму начальнику, лейтенанту Жоржу Руає, щоб доповісти про хлопчика.

— Я щодня уважно читаю статті про цей процес, — сказав Руає. — Метр Арман Ляпуент, адвокат обвинуваченого, — мій друг, ми вчилися в одному коледжі. Я запрошу його на допит.

Він глянув на годинник.

— Четверта тридцять, він ще має бути в палаці Правосуддя. Я пошлю когось за ним.

— А якщо ми помилилися?

— Ця облігація на пред’явника видається мені справжньою, — сказав Руає, роздивляючись її зусібіч. Краще зайвий раз потурбувати Армана, ніж не повідомити про цього хлопця.

Надона і Руає мучила цікавість, вони питали себе: яку ж історію має повідати їм цей юний українець із перемазаними шоколадом губами.

Уже давно минув час обідати, коли Ліна, яка не могла знайти Толю, спустилася на берег ріки, шукаючи його. Її син полюбляв приходити на це місце і дивитися, як пропливають кораблі. Жінка сіла на лавку навпроти ріки Святого Лаврентія і її погляд загубився у просторі. Насправді вона сюди прийшла не заради Толі, хлопчик часто зникав і завжди повертався, коли сім’я починала справді турбуватися. Вона шкодувала, що піддалася на Миколині вмовляння й погодилася підтримати брехню, щоб, так би мовити, зберегти честь сім’ї. Для неї зізнатися в шлюбі, що допоміг їхньому сину уникнути трибуналу, а брату й сестрі знову бути разом, не було безчестям.

Інтернування в Спіріт Лейку змінило її Миколу. Він став суворим і їдким, готовим принести сім’ю у жертву ненависті й духу помсти. Ліна його не звинувачувала. Вона страждала не менше щоразу, коли хтось із їхніх синів зникав у вирії війни. Її чоловік перевіз сім’ю до Канади з думкою, щоб усі діти були в безпеці. А сьогодні в них для продовження роду лишився тільки Толя, через інвалідність якого це видається сумнівним.

Микола ненавидів канадців, які запроторили їх у такий собі ГУЛАГ, нещасливе місце, яке коштувало життя його третьому сину. Його гнів перекинувся на Александра Лявальєра. Його кохання до Олени виставило Петра посміховиськом перед усім табором Спіріт Лейк, а цього його батьківська гордість не дозволяла йому пробачити. Та Ліна сумнівалася, що Олена з Александром були убивцями її сина, навіть якщо Поліна бачила їх біля місця, де потім знайшли мертвого Петра. Дівчина, яка два роки ділила з ними дах над головою, була лагідною й доброю, завжди відгукувалася, коли їм була потрібна допомога. Вона ніколи не нагадувала про зґвалтування, у якому Петро врешті-решт зізнався, а страждала мовчки, аж до дня, коли вирішила піти. До того ж хіба не вона частину свого часу присвячувала, щоб навчити Толю й Віталія жестової мови? Сьогодні Ліна вже шкодувала, що не вчилася разом із ними. Вона могла б спілкуватися зі своїм тепер уже останнім сином. Може, Толя зможе її навчити!

Мордована каяттям із часу Олегових відвідин, вона закидала собі, що не сказала правду. Бачити, як страждають інші, ніяк не полегшує власних страждань. Тож вона підвелася й надумала сходити за адресою, яку лишив Олег, вирішила зустрітися з ним і розповісти, як вийшло, що Олена одружилася з Петром. Тим гірше, якщо за своє лжесвідчення її судитимуть, вона відповість. Строк її ув’язнення буде набагато меншим, ніж той, який очікує на Олену, якщо її визнають винною в смерті свого чоловіка. Вона не могла забути, що ця жінка кинулася в полум’я, ризикуючи власним життям, щоб урятувати життя двом її дітям.

Ліна була рішуче налаштована зробити все, щоб допомогти їй. Вона більше не мовчатиме. Чи битиме її Микола? Вона була готова протистояти йому, щоб справедливість було встановлено.

Олег жив недалеко. Трішки пройти на північ — і вона біля будинку, в якому здавали кімнати, там він і мешкав. Вона зупинилася, побачивши, як він виходить із будинку у супроводі поліцейського. Обидва чоловіки рушили в протилежний від неї бік. Зацікавлена, вона вирішила піти за ними. В середині жовтня вже було холодно, тож