Читати книгу - "Інститут"

Тобі не хочеться бути там зараз. Це божевілля — так думати.

І все одно частина його мріяла про це.

Люк розплющив очі, щоб позбутися тих образів. Глечики з соком уперто не хотіли щезати, ніяк не хотіли… а тоді він побачив дещо на голій підлозі між новими ящиками і деталями до двигунів. Спочатку подумав, що це так місячне сяйво падає крізь не до кінця зачинені двері вагона чи просто галюцинація, проте коли двічі кліпнув очима, а нічого не змінилося, Люк піднявся з сидіння і підповз ближче. Праворуч за дверима вагона пролітали залиті місячним світлом поля. Залишаючи Деннісон-Рівер-Бенд, Люк із захопленням і зачудуванням упивався всім, що бачив, але тепер не звертав жодної уваги на зовнішній світ. Він міг дивитися лише на те, що лежало на підлозі вагона: крихти пончика.

І один шматочок, більший за крихту.

Його Люк підняв першим. Щоб дістати менші, наслинив великий палець і так їх позбирав. Боячись втратити найдрібніші між тріщинами в дошках, він зігнувся, витягнув язик і вилизав їх.

21

Настала черга місіс Сіґсбі трохи поспати на дивані у внутрішній кімнаті, а Стекгаус зачинив двері, щоб жоден телефон — стаціонарний чи його супутниковий — її не турбував. Фелловз потелефонував із комп’ютерного залу за десять третя.

— 9956-й виїхав з Річмонда, — повідомив він. — Жодного сліду хлопця.

Стекгаус зітхнув і потер підборіддя, відчуваючи шерхіт щетини.

— Ясно.

— Шкода, що ми не можемо просто зупинити той поїзд на якомусь обгінному шляху та обшукати. Одразу розв’я­зати питання, чи він там.

— Шкода, що всі люди світу не стоять у великому колі й не співають «Дайте миру шанс»[92]. Коли він прибуває до Вілмінгтона?

— Має бути о шостій. Раніше, якщо трохи поквап­ляться.

— Скільки в нас там людей?

— Зараз двоє, ще один у дорозі з Ґолдсборо.

— Вони ж розуміють, що нагнітати ситуацію не варто, правда? Такі люди привертають увагу.

— Думаю, все буде з ними добре. Прикриття хороше. Малий утікач, стурбовані батьки.

— Краще тобі сподіватися, що все буде добре. Тримай мене в курсі.

Лікар Гендрікс увійшов до кабінету, не переймаючись тим, щоб постукати. Під очима в нього темніли кола, одяг був весь зім’ятий, а волосся стирчало сталево-сірим гребенем.

— Якісь новини?

— Ще ні.

— Де місіс Сіґсбі?

— Відпочиває, їй це давно потрібно. — Стекгаус відкинувся в кріслі й витягнувся. — Діксона ще в резервуар не опускали, так?

— Звісно, ні. — Данкі Конга на позір дещо образила така думка. — Він не рожевий. Далеко не рожевий. Це божевілля — ризикувати пошкодити такі високі показники МНФ. Або посилити його вміння. Що малоймовірно, але не неможливо. Сіґсбі мені голову відкрутить.

— Не відкрутить, і малий відправляється в резервуар сьогодні, — сказав Стекгаус. — Топіть малого уйобка, доки він не подумає, що здох, а тоді ще трохи топіть.

— Ви серйозно? Він — цінність! Один з найпотужніших позитивних ТП за останні багато років!

— Мені пофіг, навіть якщо він може ходити по воді й стріляти блискавками зі сраки, коли пердить. Він допоміг Еллісу втекти. Нехай грек займеться ним, щойно вийде на зміну. Він їх топити любить. Скажи Зікові, нехай не вбиває шмаркача, я розумію його цінність, але хочу, щоб він пережив щось таке, чого не забуде, аж доки могтиме щось пам’ятати. А тоді — в Задню половину його.

— Але місіс Сіґсбі…

— Місіс Сіґсбі цілком погоджується.

Чоловіки обернулися. Вона стояла у дверях між кабінетом і приватною кімнатою. Першою думкою Стекгау­са було, що вона виглядає так, наче примару побачила, але це було не зовсім правдою. Вона виглядала так, ніби і є примарою.

— Зроби все, як він тобі сказав, Дене. Якщо це пошкодить його МНФ — нехай. Він мусить бути покараний.

22

Поїзд знову смикнувся під час руху, а Люк спробував згадати ще якусь пісню, що йому співала бабуся. Це та про Опівнічний експрес[93]? Не міг пригадати. Крихти пончиків особливо не допомогли, лише загострили голод і посилили спрагу. Рот обернувся пустелею, а язик — піщаною дюною. Він клював носом, однак заснути не міг. Минав час, скільки саме — Люк уявлення не мав, але зрештою передсвітанкове світло почало проникати у вагон.

Люк проліз по хиткій підлозі до частково прочинених дверей і визирнув. Дерева, здебільшого молоді розтріпані сосни, дрібні містечка, поля, знову дерева. Поїзд нісся по естакаді, Люк поглянув униз, на річку, жадібними очима. Цього разу на думку спала не пісня, а Колрідж. Вода навкруг, подумав Люк, але тріщить вагона кожен паз. Вода навкруг — але вже пить нема ні краплі в нас[94].

Усе одно вона, мабуть, забруднена, говорив він собі і знав, що все одно випив би. Доки не випнувся б живіт. Вибльовувати ту воду було би блаженством, бо так він би міг випити ще більше.

Перед тим як зійшло червоне й гаряче сонце, Люк відчув у повітрі запах солі. Замість ферм тепер пролітали здебільшого склади й старі цегляні фабрики із забитими вікнами. Крани височіли на фоні проясненого неба. Десь неподалік злітали літаки. Якийсь час поїзд біг уздовж чотирисмугової дороги. Люк бачив людей у машинах, людей, які нічим не переймались, окрім денної роботи. Тепер він відчував запах чи то берега моря після відпливу, чи то мертвої риби, чи всього зразу.

Я б з’їв мертву рибину, якщо вона не буде вся червива, подумав він. А може, й червиву. Згідно з «National Geographic», личинки — чудове джерело органічного білка.

Поїзд почав сповільнюватись, і Люк відступив до своєї схованки. Било й грюкало ще більше, коли вагон проїжджав над стрілками й перетинами. Зрештою поїзд зупинився.

Була рання година, та все одно в цьому місці кипіла робота. Люк чув гудіння вантажівок. Сміх і чоловічі голоси. З бумбокса чи магнітоли вантажівки долинав Каньє, відбиваючи бас, наче серцебиття, — спочатку гучно, потім поступово тихіше. На сусідній колії проїхав інший локомотив, залишаючи сморід дизелю. Кілька разів вагон страшно смикало, коли інші вагони від’єднували чи під’єднували. Чоловіки кричали щось іспанською, Люк почув якісь матюки: puta mierda, hijo de puta, chupapollas.

Минув ще час. Здавалося, години, хоча могло бути й п’ятнадцять хвилин. Зрештою ще одна вантажівка під’їхала до вагона «Саутвей експрес». Якийсь чоловік у робочому одязі відкотив двері навстіж. Люк визирнув між ґрунтофрезою і мінітрактором. Чоловік застрибнув у вагон, і між вантажівкою й підлогою знову поставили пандус. Цього разу в бригаді було четверо: двоє темно­шкірих, двоє білих, усі здоровенні й татуйовані. Вони сміялися й балакали з дуже південним акцентом, від чого Люкові звучали наче співаки кантрі на радіостанції «BUZ’N 102», яку він слухав удома, в Міннеаполісі.

Один із білих сказав, що минулого вечора ходив на танці з дружиною чорного. Чорний удав, ніби б’є його, а білий — ніби падає назад, і всівся на купу коробок із навісними моторами, які Люк нещодавно поскладав.

— Давай, давай, — сказав