Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Дід погодився з тим і не рушав з місця. Роздивлявся нас, наче зважував усе:.

- А ви я бачу хлопці не місцеві. І з мисливським знаком, я й сам носив такий колись, - він вказав пальцем на братів пояс, на якому досі плентався нікчемний знак мисливської відзнаки. - Але ж залізли в такі хащі, що й вепр не пролізе. Що шукаєте в наших лісах? 

- Теж полюємо.

Дід закивав головою, мовляв, знаємо, знаємо, самі такі. 

- Мабуть, і не їли нічого, - я сподівався, що то він сказав не через мій голодний блиск в очах. Відповідати не довелося.

- Ходімо за мною. Відведу вас до себе, поїсте й відпочинете, - мовив він без жодного виразу на обличчі. 

Ми з братом переглянулися, й не ворухнулися.

- Боїтеся? Слушно…часи ніни такі, - дід дістав з-за ворота якусь річ і показав нам. То був мисливський знак! 

- Тримай очі гострими, лук натягненим…

- А серце - вільним, - закінчив за діда мій брат. - Дякуємо, Марцине. Ми приймаємо твоє запрошення. 

Дідова хібара стояла недалеко. І я подякував Ір’є за те у молитві - ночівля у сніговому барлозі напередодні майже доконала мене. 

Марцин пустив нас у хату - хоча вона більше скидалася на напівзнесенний сарай. І я трохи не заплакав з радощів. Окрім ще теплої пічки, до якої я відразу ж і притулився, дід витяг з підполу казан з холодним тушкованим м’ясом і поставив до печі. Ще дістав кілька старих жупанів і дав нам - грітися. Я вкотре подякував Ір’є за цю зустріч з мисливцем. Ми допомогли пану Марцину розвести вогонь наново, брат сів білувати зайця, а мене послали по воду до криниці. Коли я повернувся, все було майже готово.

- Вчора вдало пополював, натрапив на табунець козуль. Одну прихопив собі, тож їжте їжте, - дід розклав на хиткому столику миски і півмиски, чаші і запросив до столу. Ми сіли і я роздивився все добре. Все скидалося на те, що цей дім давненько не бачив руки господаря; всюди царив суцільний безлад, більшість речей і меблів було поламано, або забруднено настільки, що не хотілося й торкатися. Проте, казан з м’ясом виглядав досить пристойно, тому я не очікував на чергове запрошення і потягнувся до їжі.

- Як вас звати, хлопці?

- Моє ім’я Родосвіт, а це мій брат - Бестуж. Ми з Заозер’я.

Дід хмикнув. Деякий час у хаті панував тільки стукіт ложок о миски, але трохи потому брат спитав Марцина:

- Ви казали, що живете у Нагірянках - але ж вони трохи північніше, чи не так? 

- Так, так, містечко трошки далі буде - але за якусь тінь дійдете. Ви ж туди прямуєте? 

- Насправді… - втрутився я, але Родосвіт мене перебив:

- Насправді, ми хотіли б дізнатися, як дістатися до Дарте Веліа. Ходимо тут вже з седмицю і натрапляємо на суцільні гори. 

- Мисливців у Великому лісі здається ще не було, але в такі часи…Ну як скажете, хлопці. Тільки брехати мені ще й так безглуздо - дурість. - Дід посміхнувся у вуса. - Але моя справа - маленька. Дістатися Великого лісу ви не зможете. Ніяк. 

- Чого б це?

- Він бо лежить по той бік гір. Чи ви знаєте, хто живе за горами? На бік ельфів є тільки один шлях - крізь Гортмрат, кордон на межі земель склавів і гмурських гір, що впровадили декади назад. І там живій людині не пройти. Ніяк. Принаймні. не зараз.

Я впустив ложку і подивився на брата. Той і оком не кліпнув.

- Не зараз?

- Не тоді, коли там панують ельфи. Вони викрадають людей по селах, вони нищать наші міста, і, подейкують, вбивають кожного на своєму шляху.

Запала незручна тиша.

- Зрозуміло, будемо шукати, - нарешті мовив Родосвіт.

- Я живу і полюю у цій місцині все моє життя. Можете мені повірити, коли я кажу що тут немає дороги - значить її таки немає. До того ж, останнім часом тут густо нежиті розвелося. То хітнік пройде, то мара проповзе. 

- З немертвими ми якось розберемося, пане Марцин. Краще розкажіть нам, що знаєте про тих ельфів? Ви ж про Едасу кажете?

- Як свиню не вдягни, вона все одно смердить. Я далеко звідси не відходжу, тож і знаю небагато. Проте, для мене достатньо і того, що я бачив.

- І що саме ви бачили?

Дідів погляд мені не сподобався. 

- Бачив знищене вщент село, яке залишили по собі Едасу. Я запалив кожну хатинку, аби гулі не знайшли тіла. Старий я вже копати могили. Палало так, що дивно як це у Букові не побачили того полум’я.

- Як знаєте, що то були Едасу?

- Вони залишили по собі багацько слідів. Я вже старий - так. Старий, проте не сліпий. 

Брат кивнув на те, наче погодився з Марцином. 

- І ось я бачу двох хлопців, що крокуть саме туди, звідки лізе погань ворожа. От я і думаю, що ж такого там забули двоє мисливців?

Родосвіт замислився перш ніж відповісти на те. 

- Пане Марцин, ані правди, ані брехні ви від нас не почуєте про те. Якщо ви не проти цього, то давайте краще займемося дійсно важливими справами. Я бачу, у вас стріха вже на зорі дивиться, як що до того, щоб ми її полагодили? А може із чим ще потрібна допомога?