Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Він сумно усміхнувся, ще більше посилюючи її занепокоєння.

— Ти думаєш, що ми — лише люди? — сказав він, голосом, який ледь тримався на межі реальності. — Це місце... воно прокляте. Ми вже давно не живі, але не можемо померти.

Карро здригнулася від цих слів, і холод пробіг по її шкірі. Вона підняла голову і оглянула село — темні вікна, зачинені двері, відсутність руху. Вона почала розуміти, що це не просто хвороба. Щось набагато гірше приховувалося за стінами цих будинків.

— Прокляті? — повторила вона, відчуваючи важкість нової правди. — Але хто прокляв вас?

— Той, хто залишив нас тут, — відповів хлопчик, зробивши ще один крок уперед, його очі були наповнені темрявою, глибокою і порожньою. — Це місце — пастка, а ми потрібні тільки для того, щоб смерть ходила поряд з нами.

Карро важко видихнула й викликала свої тіні, помолившись темряві, яка знову ніжно обійняла її за плечі, ласкаво торкнувшись чола та волосся.

— Це селище Мортіферекса? — запитала вона у хлопчика, але, почувши ім'я демона, він зник так швидко, що її слова розчинилися в повітрі, мов леза. — Значить, «Лотос Забуття», — промовила вона до тіней. — Знайдіть цю квітку й знищте її, — пошепки наказала вона.

Карро стояла на місці, відчуваючи, як прохолодний вітер пробігає по її шкірі, змішуючи тінь із нічною тишею. Вона дивилася на порожні вулиці й розуміла, що цей хлопчик, який тільки-но зник, був ключем до чогось більшого, ніж просто прокляття. І тепер, коли прозвучало ім'я Мортіферекса, все стало на свої місця. Це село було пасткою, і його мешканці — лише відбитки минулого, зниклі душі, що чекали на порятунок, який ніколи не прийде. Для темних рослин потрібна темна енергія, і село поблизу фортеці було найкращим варіантом.

Тіні, які вона послала, тихо рухалися між хатами, обшукуючи кожен куточок у пошуках «Лотоса Забуття». Карро відчувала їхню присутність, ніби вони були продовженням її власної сутності. Її зв'язок із темрявою посилювався, і з кожною хвилиною вона все більше усвідомлювала, наскільки цей лотос був важливим. Квітка мала силу, й підсвідомо Карро не хотіла знати яку саме, особливо якщо це «Забуття». Але навіщо демон тоді притягнув її сюди, навіть пояснивши, що шукає?

Карро відчула, як серце знову стислося під тиском печаті ангелів. Вона глибоко зітхнула, відчуваючи, як печать продовжує палити її тіло, нагадуючи, що вона знаходиться між двома світами — ангельським і демонічним. Її відчай змішувався з люттю. Тіні шепотіли, повертаючись із новинами. Вони не знайшли «Лотос», але бачили, як Мортіферекс вириває з коренем якусь рослину з сірими пелюстками.

Раптом почулося легке шуміння, і Карро обернулася. Мортіферекс наближався до неї, його червоні очі блищали в темряві, а кроки були важкими й рішучими.

— Ти щось знайшла? — запитав він, не зводячи з неї очей. Карро відчула, як її серце забилося швидше.

— Нічого важливого, — відповіла вона, намагаючись приховати свою тривогу. — Просто блукала.

Мортіферекс кивнув, але в його погляді було щось насторожуюче.

— Ця тиша... вона здавалася мені знайомою. Я відчував, що тут щось не так, — сказав він, підійшовши ближче. 

Карро стримала подих, намагаючись не видати своєї напруги.

— Я все ще думаю про своє минуле. Ви знайшли лотос? — руки свербіли від напруги, всередині все натягнулося, ніби струна арфи, що ось-ось зірветься і боляче вдарить по пальцях.

Мортіферекс на мить замовк, його червоні очі затрималися на обличчі Карро, ніби він зважував кожне її слово. У повітрі повисла напруга, і Карро відчула, як печать ангелів почала стискати ще сильніше, мов попередження про небезпеку. Вона намагалася зберігати спокій, хоча всередині все кричало: «Біжи».

— Лотос? — промовив він, зробивши крок вперед, його голос звучав тихо, але напружено. — Так, я знайшов рослину. І думаю, що нам слід повернутися. Не варто було приводити тебе сюди, але на півдорозі я відчув, що рослина з’явилася.

Карро стримала дихання, відчуваючи, як кожна секунда посилювала тиск. «Зберігай спокій», — наказувала вона собі. Її пальці стиснулися в кулак, а серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона не могла розповісти Мортіферексу.

Мортіферекс підняв рослину, яку тримав у руці, і уважно подивився на неї. Її сірі пелюстки випромінювали слабке світло, але це світло здавалося неприродним, холодним, немов тінь у самому серці світу.

— Це і є Лотос Забуття, — промовив він, не зводячи очей із рослини. — Він має силу стерти спогади, змінити реальність. Але для цього потрібна жертва. І це село... воно вже зробило свою жертву.

Карро відчула, як її горло пересохло. Тепер вона розуміла, чому тут панувала така тиша, і чому хлопчик говорив про прокляття. Це село було пасткою, створеною для того, щоб підтримувати Лотос Забуття. Його жителі — лише тіні минулого, загублені душі, що не змогли знайти спокій.

— І що тепер? — нарешті спитала вона, намагаючись приховати свою тривогу. — Що ти плануєш робити з цією рослиною?

Мортіферекс уважно подивився на неї, його погляд став ще більш лякаючим.

— Лотос потрібен не мені, Карро, — відповів він, його голос став тихішим. — Абадд наказав його принести.