Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Тиша селища була занадто помітною. Ні шелесту вітру, ні скрипу гілок — лише далеке каркання ворон і шурхіт їхніх крил. Свій кошик з травами Карро залишила під дерев'яним навісом, і вони з Мортіферексом розділилися. Демон пішов у глибину села, а вона залишилась бродити на його околицях, інколи поглядаючи у темні вікна-провалля.

Наскільки вона розуміла, від села до фортеці було всього декілька кілометрів, бо більше вони не встигли пройти, а для демонів це не відстань. Карро наважилась підійти ближче та заглянути у вікно. Вона майже відразу відстрибнула — біля вікна, на темному ліжку, сиділа родина. Їхні обличчя були сірими й блідими, сухі криваві губи. Карро помітила, як чоловік звернувся до хлопчика: «Принеси води, синку», — промовив чоловік, і серце Карро здригнулося. Вона мимоволі вп'ялася нігтями в дерев'яну раму вікна й тільки через хвилину відійшла.

Навіть якщо вона чудовисько, то все одно могла трохи допомогти людям, хоча б водою. Оглянувшись, вона махнула рукою, відсилаючи одну тінь на пошук колодязя, а іншу — стежити за Мортіферексом, щоб той не помітив, чим займається його підопічна. Вона швидко зрозуміла, що її тіней ніхто не помічає, а якщо й помічає, то не звертає уваги.

Знайшовши залізне відро, Карро побачила тінь, яка вказала на завалений колодязь. Ще з книг демонів вона пам'ятала, що хвороби не з'являються нізвідки, а брудну воду слід спочатку кип'ятити, а вже потім пити. Розкидавши завал, Карро опустила відро на мотузці, яку знайшла біля ганку, та підняла його, повне води. На перший погляд вона здавалася чистою та свіжою, але, поставивши відро на землю, Карро простягнула руку, викликаючи вогонь. За кілька хвилин вода почала закипати, бульбашки підіймалися на поверхню, і невдовзі з відра виривався легкий пар. Вона знала, що кип'ятіння не зможе повністю очистити воду від того, що ховалося в цьому селі, але принаймні воно могло позбавити її частини загрози. Відчувши, як печать знову стиснула її серце, вона глибоко зітхнула, намагаючись зібратися.

Коли вода охолола, Карро нахилилася, щоб знову опустити відро в колодязь, але в цей момент помітила, що хтось спостерігає за нею. Біля одного з будинків стояла фігура, наполовину схована в тіні дверного отвору. Її погляд був спрямований прямо на Карро. Це був той самий хлопчик, до якого звернувся чоловік у хаті. Його обличчя було ще блідішим, ніж здавалося спочатку, очі великими й порожніми, немов увібрали в себе всю пустку цього місця.

— Тобі не треба це робити, — його голос був тихий, але від нього Карро знову здригнулася. — Це не допоможе.

Вона завмерла на мить, не знаючи, як реагувати. Дитина вийшла на світло, і Карро змогла побачити його обличчя повністю. Шкіра була не просто блідою — вона нагадувала попіл, а очі здавалися такими темними, що в них було важко розрізнити навіть зіниці.

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитала Карро.

— Вода не винна, — сказав хлопчик, зробивши крок уперед. — І хвороба не тільки в тілі. Вона в нашій крові, в наших душах. Ти не зможеш допомогти нам.

Карро відчула холод по всьому тілу. Його слова лунали занадто зріло для дитини. Вона ще раз подивилася на відро з водою, намагаючись знайти хоч якусь надію, але всередині знову виникло відчуття, що все це було марно.

— Але ж можна спробувати, — наполягла вона, намагаючись стримати страх, який повільно проникав у її голос. Дивлячись дитині в очі, вона відчувала весь його біль, усі його страждання, що відбивалися батогом у її сутності.

— Нам можуть допомогти тільки янголи, так казав колись татко. Але янголи сюди не приходять. Вони надто далеко й не чують наших молитов.

Карро призадумалась. Янголи чують молитви людей, коли демон напряму загрожує людству, й Ізіас та його воїни не могли відійти настільки далеко, щоб не почути крики дитини.

— А якщо ти побачиш демона, то будеш молитися сильно-сильно? — раптово запитала Карро.

Хлопчик замовк на мить, а потім його погляд змінився. Він, здавалося, задумався над питанням, ніби раніше не думав про це. Карро уважно стежила за ним, спостерігаючи, як ті жахливі темні очі зосереджуються на її обличчі.

— Демона? — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована гіркота. — Я бачу демона прямо зараз.

Карро відчула, як її серце стискається сильніше від цих слів. Печать янголів пекла її грудну клітку, нагадуючи, ким вона насправді була. Але цей хлопчик… він бачив більше, ніж вона очікувала. Його слова звучали, наче вирок.

— Ти знаєш, що я демон? — прошепотіла Карро, не в змозі приховати тривогу у своєму голосі. Вона обережно відвела руку від відра, дивлячись на нього, ніби очікуючи, що він втече або закричить. Але хлопчик лише стояв, похитуючи головою.

— Я не боюся тебе, — сказав він спокійно. — Ти не така, як інші. Інші демони приходили, щоб знищити нас, забрати наші душі. А ти... ти намагаєшся допомогти. Але це нічого не змінить.

Карро відчула, як її злість і відчай змішуються. Чому вона продовжує боротися, якщо навіть дитина в цьому забутому селі розуміє, що їх уже не врятувати? Вона глянула на киплячу воду, що парувала в залізному відрі, і на хлопчика, який стояв перед нею з порожнім поглядом, сповненим прийняття.

— Як ти знаєш про це все? — запитала вона, роблячи крок уперед. Її голос був наповнений тривогою і підозрою. Щось у його поведінці було неправильним. Слова звучали надто зріло для дитини, і Карро почала сумніватися, що перед нею дійсно хлопчик.