Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Вони рухалися швидко. Печать давила на серце та легені, у вухах зашуміло, і Карро попрохала Мортіферекса зупинитися на кілька секунд.

— Все гаразд?

— Так. Мені потрібно трохи часу, — пробурмотіла вона, витираючи чоло, яке вкрилося потом. Говорити не хотілося, наполягати теж. Її нова роль — страж фортеці — була визначена та незмінна. Залишалося тільки тримати меч у руках і боротися за виживання.

— Невже всі демони вірні пеклу? — раптово запитала вона, змусивши Мортіферекса закам’яніти. Червоні очі розширилися від здивування її питанням, але він стряхнув з себе заціпеніння і глянув на неї.

— Так. Від темряви неможливо відмовитися.

Карро мовчки слухала, відчуваючи, як печать янголів продовжує стискати її груди. Вона зробила глибокий вдих, але це не допомогло — легке запаморочення залишалося, і з кожною хвилиною ставало все важче дихати. Наче саме пекло прагнуло вирвати її сили, нагадуючи, що вона не зможе втекти від своєї долі. Але її питання виникло не лише з бажання зрозуміти своє місце. Щось глибоко в її серці нашіптувало, що є інший шлях, що вона може зробити вибір, навіть якщо це здається неможливим.

— І що, немає жодної можливості повернутися? — запитала вона, намагаючись зчитати емоції з його обличчя, хоча й знала, що демони нечасто виявляють свою справжню природу. Мортіферекс усміхнувся, але в його очах з'явилася гірка іронія.

— Повернутися? — повторив він, майже несмішливо. — Куди, Карро? У світ, що зневажає і боїться нас? Навіть якщо хтось знайде шлях назад, чи прийме його цей світ? Демон не може стати тим, ким був колись, навіть якщо він колись був невинною жертвою чиєїсь гри.

Карро відвела погляд. Його відповідь лише посилила відчуття безнадії, що вже міцно обвило її душу. Вона знала, що правда гірка, але не могла змиритися з тим, що шлях назад закритий назавжди.

— А що, якщо я не хочу бути демоном? — тихо промовила вона, майже для себе. Мортіферекс зупинився, його червоні очі звузилися.

— Що? — його голос став різким. — Ти вже демон. Не думай, що тепер можеш просто відмовитися.

Карро зітхнула, намагаючись зібратися. Вона знала, що її слова звучали небезпечно, але відчувала, що більше не може мовчати.

Мортіферекс довго дивився на неї, і вперше за весь час у його погляді з'явилося щось схоже на сум.

— Ніхто з нас не має вибору, — тихо сказав він. — Ми всі — заручники цієї війни. Демони, ангели, смертні. І ніхто не може повернутися.

Карро хотіла щось сказати, але в цей момент біль у грудях раптово посилився. Вона відчула, як печать ангелів почала тягнути її до землі, мов невидимі руки, що обплутали її тіло. Карро спробувала заспокоїтися, і через хвилину їй це вдалося. Біль потроху зникав, але думки про печать не покидали її голову. Як їй стати демоном, коли печать пече на серці? Кинувши швидкий погляд на Мортіферекса, Карро прикусила губу.

«Що, якщо розповісти демону про печать?», — запитала вона себе і відразу обірвала цю думку. Ні.

Поки Карро була поглинута невтішними думками, кошики з лікарськими травами вже були повні, і вони раптово вийшли до села.

Село, яке вони побачили, було тихим і, на перший погляд, мирним, але його атмосфера здавалася Карро дивною. Дерев'яні хати, вкриті мохом і тріщинами, стояли рядами вздовж вузьких ґрунтових доріг. Більшість дахів були з дерева, а деякі — з чорних черепиць. Вікна, невеликі й круглі, переважно були зачинені, затягнуті брудними фіранками.

Середина дня, але у селі панувала моторошна тиша. Ні дітей, що бігали б по вулицях, ні голосів дорослих, які могли б лунати з відкритих вікон. Час від часу вітер проносився вузькими провулками, здіймаючи куряву і тріпочучи тканиною, що висіла на мотузках між будинками. Біля кількох хат стояли прості дерев'яні вози, але коней чи інших тварин поблизу не було видно.
Мортіферекс повів Карро вузькою вуличкою, обережно оглядаючи навколишні будинки.

— Чому тут так тихо?

— Хвороба, — глухо відповів Мортіферекс.

Карро здригнулася та кивнула. Про неї вона вже чула, коли мала забрати чужі душі, тоді, коли не виконала завдання і несподівано отримала печать янголів.

— Чорна смерть, — прошепотіла вона. — Навіщо ми тут? Ти хочеш забрати їхні душі?

— Не зовсім. Коли приходить смерть, неподалік з’являється одна рослина.

— Яка? — запитала Карро, її голос прозвучав тихо, але з неабиякою зацікавленістю. Вона вже знала, що у всьому, що стосується демонів, завжди є більше, ніж здається на перший погляд.

Мортіферекс зупинився, його червоні очі блищали від спогадів.

— Лотос забуття, — сказав він, озирнувшись навколо, наче боявся, що хтось може почути. — Вона росте в місцях, де люди втрачають надію. Тому в такій тиші лотос розквітає.

Карро задумалася.

— І що з ним роблять? — запитала вона, намагаючись зрозуміти, як саме його використовують, бо в жодній з книг нічого подібного не було.

— Потім тобі покажу, — м'яко посміхнувся він.