Читати книгу - "Бог Дрібниць"

То був чудовий дім. Колись він мав білі стіни. Червоний дах. Та тепер його розфарбувала у свої кольори погода. Розфарбувала пензлями, вмоченими у барви природної палітри. У мохово-зелену. Глинисто-буру. Розкришено-чорну. Через це він виглядав старшим, ніж був насправді. Немов затонулий скарб, піднятий з океанського дна. Обцілований китами, оброслий мушлями. Спеленаний у тишу. З нечутним віддихом, що бульбашками підноситься догори з розбитих вікон.

Довкола всього дому тяглася по периметру простора веранда. Самі кімнати ховалися у глибині, мріли там в густому затінку. Черепичний дах спадав униз, ніби борти велетенського, перевернутого догори дном човна. Посередині зогнилі балки, що опиралися колись на білі стовпи, прогнулися, і там зяяла широка діра. Діра Історії. Діра з обрисами Історії в Усесвіті, через яку густі хмари мовчазних кажанів піднімалися у присмерку, наче фабричний дим, і розчинялися в нічній темряві.

Поверталися вони вдосвіта, приносячи новини зі світу. Сіра імла в рожевій далині зненацька згущувалася і чорнішала над домом, а тоді стрімко втягувалася в Діру Історії, ніби дим у фільмі, який крутять задом наперед.

Цілий день кажани спали. Облямовували, наче хутром, дах ізсередини і загиджували своїм послідом підлоги.

Поліціянти зупинилися і розсипалися віялом. Насправді в цьому не було жодної потреби, але такі забави для доторканних були їм до вподоби.

Розташувалися вони стратегічно. Причаїлися під напівзруйнованою кам’яною огорожею.

А тепер швиденько відлити.

Гарячою піною — по теплих каменях. Поліційне пісь-пісь.

Потонулі у жовтих бульбашках мурахи.

Полегшене зітхання.

Потому вони всі разом поповзли на ліктях і колінах до будинку. Наче справжні кіношні поліціянти. Потиху, потиху через траву. З кийками в руках (і з кулеметами в думках). На їхніх худорлявих, але мужніх плечах лежала відповідальність за майбутнє Доторканності.

Свою здобич вони запопали на задній веранді. Розкуйовджений зачіс. Фонтанчик у «токійській любові». А в іншому кутку — столяр з криваво-червоними нігтями. Самотній, ніби вовк.

Він спав. А отже, зводив нанівець усі їхні доторканні хитрощі.

Несподівану стрімку атаку.

Подумки вони вже читали газетні заголовки.

«Запеклий душогуб потрапляє у тенета поліції».

За таке нахабство, за зіпсовану розвагу їхня жертва заплатила. Заплатила сповна.

Поліціянти розбудили Велюту своїми черевиками.

Естаппен і Рахель прокинулися від враженого крику: так кричиш, коли тебе виривають зі сну, трощачи колінні чашечки. Їхні зойки померли і спливли животами догори, наче дохлі риби. Зіщулившись на долівці й хитаючись між страхом і небажанням вірити своїм очам, вони збагнули, що чоловік, якого б’ють, — то Велюта. Звідки він тут узявся? Що накоїв? Чому поліціянти привели його сюди?

Вони чули удари дерева у плоть. Черевика — у кістку. В зуби. Здушений хрип після удару ногою в живіт. Приглушений тріскіт черепа, який вдаряється об цемент. Клекотіння крові в грудях, коли легеню простромлює гострий кінець зламаного ребра.

Закусивши посинілі губи й вирячивши очі (з тарілки завбільшки), вони дивилися, заворожені тим, що відчували, але не розуміли: відсутністю в діях поліціянтів примхи. Безоднею там, де мав бути гнів. Тверезою, розважливою жорстокістю, ощадливістю в усьому, що вони робили.

Так відкорковують пляшку.

Закривають кран.

Лущать горішки, щоб добути зернята.

Через юний вік близнюкам було ще невтямки, що ці люди — лише підручні Історії. Що вона часом посилає їх виставити рахунок і стягнути борги з тих, хто порушує її закони. Що керують ними почуття первинні, але, парадоксальним чином, цілковито знеособлені. Почуття зневаги, породжене зародковим, неусвідомленим страхом — страхом цивілізації перед природою, страхом чоловіка перед жінкою, страхом сили перед безсиллям.

Підсвідоме прагнення людини нищити те, що вона не спроможна ні підкорити, ні обожествити.

Чоловічі Потреби.

Хоч тоді Естаппен з Рахеллю цього не розуміли, та того ранку вони стали свідками клінічної демонстрації у контрольованих умовах (зрештою, все це трапилося не на війні і не під час геноциду) властивого людській природі прагнення до панування. Структуризації. Порядку. Цілковитої монополії. То була людська Історія, що явилася неповнолітнім глядачам під личиною Божого промислу.

У тому, що трапилося того ранку, не було нічого випадкового. Нічого незакономірного. То не було ні епізодичне хуліганство, ні зведення особистих порахунків. То був чин епохи, яка закарбовувала себе у тих, хто в ній жив.

Поступ Історії наживо.

Якщо поліціянти завдали Велюті шкоди більшої, ніж намірялися спочатку, то тільки тому, що будь-якої спорідненості, будь-якого зв’язку між ним і собою, будь-якого уявлення про те, що, принаймні біологічно, він їм не чужий, вони позбулися ген-ген давно. Їм ішлося не про те, щоб заарештувати зловмисника, а про те, щоб викорінити страх. Знаряддя, яке дозволило б оцінити достатню для нього міру покарання, у них не було. Як, утім, і способу визначити, наскільки сильно чи безповоротно вони його скалічили.

На відміну від несамовитих натовпів релігійних фанатиків чи військ, кинутих на придушення бунту, того ранку у Серці пітьми загін доторканних поліціянтів діяв не безтямно, а ощадливо. Не хаотично, а ефективно. Не істерично, а відповідально. Вони не рвали на Велюті волосся і не палили його живцем. Не відтинали його геніталій і не запихали їх йому до рота. Не ґвалтували його. Не обезголовлювали.

Зрештою, вони ж не з епідемією боролися. Просто робили щеплення, щоб уникнути спалаху інфекції.

Того дня на задній веранді Дому Історії пані Еапен і пані Раджаґопалан, близнюки-амбасадори бозна-чого, дивлячись, як трощать і калічать того, кого вони любили, засвоїли два нові уроки.

Урок номер 1:

Крові на темношкірому тілі майже не видно (бум-бум).

Урок номер 2:

Але запах вона має.