Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Усю довгу дорогу до Виткова Міхалко діставав час від часу каблучку й дивився через неї на сонце — краса-а-а… Зітхав і знову запихав у кишеню. Маленький Витків зустрів його юрмами дітлахів: польською, єврейською й українською мовами вони всі дружно розумілися у своїх іграх, допоки не виростали. І тут не треба було перемішуватися. Поганці були, є й будуть серед кожного етносу, і біль від людської образи не має національності. Але у вічному прагненні захиститися від болю самому й захистити своїх дітей утеча у свій національний банячок є ніщо інше, як святе прагнення викреслити зі свого чи дитячого життя ще хоча б один, та можливий чинник болю… Єврейські хатки громадилися навколо майдану. Євреї мали тут корчми, невеличкі й більшенькі, і маленькі крамнички — комерцію вони звично любили більше, ніж землю, з якої їх завжди й усюди намагалися зіпхнути й погнати.

Міхалко боязко зайшов у напівтемряву корчми. Привітний старий у кіпі[36] подивився на нього уважно.

— Нові обличчя в нашому краї… Мої вітання. Щось будемо думати за добрим столом чи так — новини послухати?

Мірошник озирнувся навсібіч.

— Та я теє… Поговорити з вами би хтів… — з деяким жалем витягнув коштовну цяцьку.

Корчмар уважно глянув на каблучку, підніс її на світло. З недовірою ще раз пройшовся поглядом по латаній одежі Міхалка.

— Як тебе звати? — не спішив купувати перстень чоловік.

— Міхалко я, з Бендюгів мірошник, — щербата фізія боязко усміхненого голодранця викликала в корчмаря недобрі припущення.

— М-м-м… Ти знаєш, Міхале, не ризикну я в тебе ту штуковину купляти… Ти, напевно, когось дуже знатного обікрав… А потім мені за те може й тюрма світити — ні, вибач, не буду я в тебе того купувати, ні… — упівголоса відмовився єврей.

Мірошник став у задумі серед корчми.

— А як я тобі Богом поклянуся, що нікого не вбивав, тоді купиш?

— При всій повазі і до твого, і до мого Бога — теж ні… То є настільки видна й рідкісна річ, що його власниця мусить бути дуже багатою. Такі речі роблять на замовлення. Тож усе одно прийдуть і візьмуть мене за барки. І тоді вже мені потрібно буде відмиватися, а нашо воно мені, сам подумай… То те саме, якби я чудотворну ікону намагався продати: усім потрібна, та ніхто не спішить купляти… Запитань до мене буде забагато. Та й не купить у тебе його ніхто — навіть і не намагайся купця шукати.

Згорблений від почутого мірошник почовгав надвір. «Такий шлях пройшов, такі надії мав… Ні з чим до сім’ї приїду…» Без особливих сподівань вирішив зайти ще в одну крамницю — може, таки вдасться…

— О-хо-хо, яка краса, який блиск… — примовляв власник крамнички. — Так уже й бути, візьму я в тебе його. Та маєш бути тихо: не треба нікому знати, де й за скільки ти продав перстень. А дам я тобі за нього, — покопирсався в шкіряному мішечку на поясі, — ось, на корову тобі вистачить. Ну що, згода?

— По руках, згода! — в очах утішеного Міхалка знову заблищав інтерес до життя. Уважний погляд єврея-покупця довго проводжав його: «Ху-у, пішов. Так і не второпав, який скарб за безцінь віддав…»

Травневе сонце з ласкавого раптово перетворилося на африканське пустельне. Уже кілька днів плавав Домбровський у кориті серед болота. Він усе мав надію, що Вільчек повернеться: ну як же так, пили-гульбанили разом, а тут за якусь навіжену дівку таке втнути… Оте молоко з медом страшенно скрутило живіт. Зв’язаному чоловікові не було більше як терпіти… Потужний фонтан срачки заповнив увесь простір штанів. Смердючий оброблений хлоп лежав у власних калових масах. Нещадно припікало сонце, викликавши до життя на стику з болотом мільйони комах. І всі вони мали великий інтерес до вмісту корита. Рої ґедзів повільно вишукували вільне місце й впивалися в іще живу плоть; зелені м’ясні мухи відклали свої яйця в загнилі рани, і через день Домбровський із жахом відчув рухи невеличких хробаків у собі. Звичайні мухи мали потяг до штанів, хробаки росли швидко, не маючи обмежень у їжі. Та життя не спішило покидати ще не так давно сильне й здорове тіло. Муки Домбровського досягли апогею.

— Боже, — хрипким від спраги голосом волав чоловік, — або дай мені смерть, або врятуй…

Травнева гроза ще подовжила муки чоловіка: спраглими вустами він ловив струмені зливи. Вода напоїла й відтермінувала смерть.

У напівзабутті лежав Домбровський скраю болота. Він уже був ніхто — суцільна дармова годівничка для комах і їхніх хробаків. Бридкі хробаки без жодного страху виповзували свій променад по обличчю колишнього полковника.

Раптом щось із різким болем потягнуло його за щоку до краю болота.

— А-а-а! — заволав чоловік.

Руда лисиця, що теж вирішила поживитися, відскочила вбік, та не спішила геть: її жертва була майже мертва й безпорадна. Тварина трохи вичекала й знову обережно почала заходити у воду.

— Ні-і-і… Ні! — хрипів полковник, і лисиця вирішила ще трохи почекати.

На запах здобичі почала підтягуватися й інша звірина: вовчиці з виводками вовченят, борсуки. Усі вони сновигали за кілька метрів від корита, обдумуючи підступи до дармової поживи. Та у Великого Болотного Духа були свої плани на колишнього вірного слугу. Безжальне сонце світило прямісінько над ним, формуючи різнокольорові концентричні кола в очах, прикритих спухлими повіками, і лише тінь від хмари товстих ґедзів на мить закривала червоний диск.

«За що… За що мені така мука… Та краще б я на полі бою десь упав, аніж ото…» Так і не засвоїв Домбровський, що життя й смерть дуже пов’язані. Легку смерть треба в Бога заслужити. Вона дається тим, хто жив і діяв, керуючись простими істинами людяності й співжиття. А тим, хто так і не зміг відштовхнутися від берега тваринних інстинктів, для осмислення людського призначення послано час мук — або вийдеш із хвороби людиною, або так і підеш зі сцени життя в людській подобі з єством тварини в довгих муках…

Нарешті рятівна тінь впала на обпечене й спухле обличчя Домбровського. Чоловік розплющив очі: у концентричних райдужних колах вимальовувалося людське лице. Очі поступово почали розрізняти кольори й форму. «Не може бути… Ні…» Знайоме до болю обличчя мовчки вдивлялося в нього.

— Дарка… Врятуй мене… Я ж тобі хотів добре зробити… — прошепотів Домбровський.

— Від чого тебе врятувати, полковнику? — спокійно спитала дівчина.

— Від цього пекла…

— Не можу: я сама в пеклі. Завдяки тобі…