Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Добре, врятую тебе від звірів, — промовила Дарка й потягнула корито подалі від краю — у центр глибокої трясовини. А далі повільно пішла геть.

— Куди… ти куди? Не лишай мене тут… — плакав із хрипотою Домбровський. — Да-а-арка-а… Пробач мені… Не полишай мене…

Та дівчина відходила, мов ковзала по зеленкуватій поверхні болота. Ззаду виднівся голий кістяк хребта й довгим шлейфом волочилися кишки — так, як у всіх мавок…

Агнешка щодуху бігла зі склянкою холодної води в кімнату господині: тій стало зле після отриманого з Кракова листа. Анна Ельжбета відпила кілька великих ковтків, тремтячими руками змочила собі скроні й лоб. Ще раз і ще перечитувала неприємну новину. Як, як таке може бути? Квітуча здоров’ячка Марія Амалія Мнішек раптово пішла з життя. Смерть забрала в Анни Ельжбети єдину подругу. Бойову подругу, яка допомогла їй встановити справедливість у тій паскудній справі. Ніхто навіть не зрозумів, що й сталося. Поїла, попила, брик — і нема… Наостанок ще й вихвалювала, яке смачне вино їй на дорогу Потоцькі дали… Що ж то Бог останнім часом такі випробування їй дає? Може, він хоче, щоб Анна Ельжбета нарешті приборкала ту нечисть… Так він підштовхує її до цього…

«Так, я обрана. Я наведу лад у цьому світі. Позбудуся отих нечестивих. Змушу всіх, всіх жити за Божими законами…» — амбітний диктатор остаточно сформувався в Анні Ельжбеті Потоцькій. Не хотіла вона думати над тим, що не дано жодній людині відбирати великий Божий дарунок самостійного вибору того шляху, яким іти до сприйняття найвищого за цінністю слова. У когось він — у каменях і падіннях, у когось — у тяжких роздумах. Та ні в кого він не є й не може бути гладеньким і рівним: те, що легко дається, легко й віддається, бо мало цінується. Лише істини, нажиті важкою працею душі, стають світлом усіх подальших учинків. У кожного своя непроста дорога до простих істин. У кожного світло власного прозріння осяває її. Кожен має свою ношу на ній. У кожного своя довжина того шляху. І кожен один на тій дорозі, бо будує її сам… Та пані Потоцька, що бачила всі гріхи всіх, не помічала своїх. Як і написано в Біблії, у своєму оці сучечок, а в чужому — колода. Вона, найбільша праведниця серед людей, мала допомогти здолати їхні ниці пороки: жадібність захланних Коморовських, лінь своїх дворових, хтивість думок своїх доньок… Усі навколо аж скрапували смальцем гріхів. Бог так трудиться вкупі зі своїми священнослужителями, а вони… І якщо під час того очищення треба запрягти нечестивців, то вона, Анна Ельжбета, зробить і це…

Якуб Коморовський не йняв віри почутому: з Виткова прийшов гінець від єврея-шмукляра[37] — той стверджував, що має, здається, новини від Гертруди. Година шляху — і спітнілий від хвилювання Якуб стояв в обдертій крамничці.

— Ось, яка краса небесна… — виніс господар на клаптику тканини коштовну каблучку. — Дві корови за грошима за неї віддав…

Усе, усе всередині Якуба стиснулося від болю: так, це весільна каблучка його Гертруди. Стиснуті губи затремтіли, а з очей покотилися сльози. Де, де ж його дитина? Що сталося з нею, якщо віддала обручку? Може, у бідності десь очікує його батьківської допомоги? Якуб потроху опанував себе.

— А хто її тобі продав?

— Та обідранець якийсь, їх тут ходить багато… — співчутливо дивився єврей.

Знову Якубові стисла серце думка про те, що з Гертрудою сталося-таки щось недобре.

— А ти не питався, звідки він і де взяв персня?

— Я не дуже хочу полохати своїх відвідувачів зайвими запитаннями. Що хто сказав мені — на тому й дякую, те я й з’їв, проковтнув і забувся… Та в цього я нічогісінько не запитував… Хібань… — примружив очі господар, — підіть по сусідах моїх, порозпитуйте — може, їм іще раніше пропонував…

Незабаром Коморовський мчав, не розбираючи дороги, у бік Бендюгів. Старий рипливий млин ліниво ворушив крилами на слабкому вітру, змішуючи смачний аромат змеленого збіжжя із запахами травневих заплавних лугів навколо Західного Бугу.

Переляканий мірошник усе не міг зрозуміти, що такий пан робить у тому місці, де панів не буває зроду, а лише спрацьовані селянські хлопи.

— Так, так, я продав ту обручку… Але не вбивав я її, вода мені її принесла, десь місяць тому, — збентежено белькотів Міхалко. — Вагітна вона була… А утоплена, вочевидь, давно була… Поховав я її осьдечки…

Як підкошений упав Якуб на невисокий горбик землі. Затрясся в страшному плачі. Надія на повернення доньки з дитиною була вбита сьогодні остаточно. Звірі… Нелюди… За що… Та розлучилися б… аби живою залишилася… Тільки захід сонця підняв батька з могилки доньки. Безсилий розпач огорнув його. Не приведи Господи пережити комусь і ховати свою дитину. Страшнішого болю за цей нема у світі для живих. Кінь повільно довіз Якуба додому. З надією в зболених очах вибігла до нього Анна, за нею — діти. Якуб не стримався — притулився до одвірка й заплакав. Заголосила Анна, розревілися діти. Їхня зіронька, їхня красуня… Нема більше примарної надії…

Новина про трагічну смерть Гертруди Коморовської швидко розлетілася краєм. В усіх куточках Речі Посполитої обговорювали страшний злочин викрадення й утоплення шляхтанки Коморовської, таємно одруженої з молодим Потоцьким. Усі розуміли, що то справа рук Франца Салезія та Анни Ельжбети — ніхто того навіть під сумнів не ставив. Та не спійманий — не злодій, а спіймав — доведи. А от тут уже треба було постаратися… Приїхали представники суду з Якубом Коморовським у Кристинопіль. Усі дворові хлопи були вишикувані перед свідком. Коморовський ходив і вдивлявся в байдужі очі — ні, нікого з них того страшного вечора не бачив.

— А де є ваш конюший Вільчек? Я хочу ще його бачити. Він тоді був із викрадачами, — рішуче дивився Коморовський на старого Потоцького.

— А він іще до Різдва попросився на звільнення — сказав, що відбуває у своє село, десь за Варшавою, — холодно відповів Потоцький.

— А, прошу пана, де є начальник вашої армії пан полковник Домбровський? — несміливо поцікавився один із судочинців.

— Теж звільнився. Попросився на службу до росіян. Ті пообіцяли більше платити, тож… — стенув плечима магнат. Усі розуміли: бреше нахабно й цинічно. Та жодного доказу не можна було ніяк знайти, принаймні в кристинопільському палаці.

Даремною справою було шукати Вільчека й Домбровського, на то могли піти роки: розчинилися на безкрайніх просторах свідки й учасники злочину, і що ти тут доведеш… Та