Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іола? — запитав, ледь ворушачи напухлими губами. — Звідки ти…
— Теж мені запитання! — перервала його відразу. — Краще скажи, звідки тут ти взявся?
— Ми принесли нашого командира… Воєводу Бронібора… Пораненого…
— Тебе також поранено. Покажи мені ту руку. Богине! Ти ж кров’ю стечеш, хлопче!
Ярре дивився на неї, а Іола почала раптом сумніватися, чи він її бачить.
— Зараз битва, — сказав хлопець, трохи поклацуючи зубами. — Треба стояти, наче мур… Твердо, у строю. Ті, хто поранений легко, повинен носити до лазарету… тих, хто поранений важко. То наказ.
— Руку покажи.
Ярре завив коротко, стиснуті зуби заклацали в дикому staccato. Іола нахмурилася.
— Йой, жахливо воно виглядає… Йой, Ярре, Ярре… Побачиш, матінка Неннеке буде сердитися… Ходімо зі мною.
Помітила, як він зблід, коли побачив. Коли відчув сморід, що висів під тканиною намету. Похитнувся. Вона його підтримала. Бачила, як дивиться на закривавлений стіл. На людину, що там лежить. На хірурга, малого половинчика, який раптом підскочив, затупав ногами, вилаявся гидко й кинув на землю скальпель.
— Холера! Сука! Навіщо? Навіщо воно так?! Навіщо воно так мусить бути?!
На те запитання не відповів ніхто.
— Хто це був?
— Воєвода Бронібор, — пояснив слабким голосом Ярре, дивлячись просто перед собою своїм порожнім поглядом. — Наш командир… Стояли ми в строю твердо. Наказ. Наче мур. А Мельфі вбили.
— Пане Расті, — попросила Іола. — Цей хлопець — мій знайомий… Він поранений…
— Тримається на ногах, — оцінив хірург. — А тут один помираючий чекає на трепанацію. Тут немає місця для жодного кумівства…
Цієї миті Ярре з чималим відчуттям драматизму зомлів і звалився на підлогу. Половинчик пирхнув.
— Ну добре, на стіл його, — скомандував. — Ого, а рука добряче побита. На чому вона, цікаво, тримається? Хіба на рукаві? Джгут, Іоло! Міцно! І не думай мені тут плакати! Шані, подай мені пилку.
Пилка з огидним хрупанням вгризлася в кістку вище від розбитого ліктьового суглоба. Ярре прийшов до тями та закричав. Жахливо, але коротко. Бо, коли кістка піддалася, зомлів знову.
* * *
Так ото й полягла сила Нільфгарду в пилу й поросі на бреннських полях, а маршові Імперії на північ було покладено остаточний край. Забитими й у полон узятими Імперія людей втратила при Бренні сорок і чотири тисячі. Лягли квіт рицарства, елітна кавалерія. Загинули, у неволю пішли або безвісти згинули вожді такі, як Менно Коегорн, Брайбант, де Мелліс-Сток, ван Ло, Тирконнель, Еггебрахт та інші, чиї імена в наших архівах не збереглися.
Так воно й стала Бренна початком кінця. Але годиться записати, що битва та була лише малим камінцем у будівлі, і малою була б увага до неї, якби не те, що плоди перемоги мудро було використано. Годиться нагадати, що замість на лаврах спочивати, слави й почестей чекати Ян Наталіс майже без перепочинку рушив на південь. Загін кавалерії під Адамом Панґраттом та Юлією Абатемарко розбив дві дивізії Третьої армії, що йшли із запізнілою допомогою до Менно Коегорна, розгромив їх так, що nec nuntius cladis[31]. На звістку про те решта групи армій «Центр» соромницьки зади показала й за Яругу в поспіху відійшла, а оскільки Фольтест і Наталіс їм на п’ятки наступали, то втратили імперці цілі табори й усі свої обложні машини, якими в писі своїй думали Визіму, Ґорс Велен і Новіград здобувати.
І як лавина, що з гір сходить, щомиті снігом обростає й усе більшою стає, так і Бренна для Нільфгарду все гірші мала наслідки. Погані настали часи для групи армії «Верден» під керівництвом де Ветта, якій корсари зі Скелліге та король Етайн із Цідарісу великі прикрості в партизанській війні вчиняли. Коли ж де Ветт про Бренну довідався, коли звістка про те до нього дійшла, що форсованим маршем ідуть на нього король Фольтест і Ян Наталіс, відразу ж він до відступу наказав грати й спішно за річку до Цінтри втік, трупами встеляючи шлях утечі, бо на звістку про нільфгардську поразку у Вердені наново повстання розпалилося. Тільки в Настрозі, Розрозі й Бодрозі, фортецях нездобутих, міцні залишилися залоги, звідки вони лише після Цінтрійського миру почесно й зі штандартами вийшли.
В Едірні ж звістка про Бренну до того призвела, що розсварені королі Демавенд і Генсельт правиці один одному подали та разом проти Нільфгарду виступили. Група армій «Схід», що під командуванням герцога Ардала еп Дагі до долини Понтару марширувала, проти обох примирених королів стати не змогла. Зміцнені загонами з Реданії та гверільями королеви Меви, які тили нільфгардцям жорстоко рвали, Демавенд та Генсельт, не барячись, по нільфгардцям ударили, і там, під Альдерсбергом, відповідно, скажімо так, історичній справедливості у славетній битві дощенту тих розбили, хоча за Нільфгардом і чимала чисельна перевага тоді була. Так ото дух і мистецтво над силою тупою й брутальною тріумф узяли.
Годиться ще про одну справу написати: того, що під Бренною із самим Менно Коегорном сталося, ніхто не відає. Одні мовлять: загинув, а тіло нерозпізнаним у братській поховали могилі. Другі мовлять: живим утік, але, імператорського лякаючись гніву, до Нільфгарду не повернувся, а сховався в Брокілоні, серед дріад, і там пустельником залишився, бороду до самої землі відпустивши. І там-таки, засмучений, і помер.
А серед простого люду ширяться оповідки, що немовби повертався ночами маршал на поле Бренни й ходив між курганами, стогнучи: «Віддайте мені мої легіони!» — а наприкінець повісився на осиці на пагорбі, який після того Шибеничним названо. І ночами можна привид того славетного маршала серед інших примар зустріти, які побойовисько купно провідують.
— Дідусю Ярре! Дідусю Ярре!
Ярре підвів голову від паперів, поправив окуляри, що сповзали по спітнілому носі.
— Дідусю Ярре! — крикнула знову на верхніх регістрах його наймолодша онука, рішуча й метка шестилітка, яка, дякувати богам, удалася, скоріше, у доньку Ярре, ніж у млявого зятя.
— Дідусю Ярре! Бабця Люцена веліла сказати, що досить вже на сьогодні отого пустого калякання буде й що підвечірок на столі!
Ярре обережно склав списані аркуші та закоркував каламар. У куксі руки пульсував біль. «Погода зміниться, — подумалося йому. — Прийде дощ».
— Дідусю Яааааррееее!
— Іду вже, Цірі. Іду.
* * *
Коли вони впоралися з останнім пораненим, було вже добряче за північ. Завершальні операції проводили вже при світлі — звичайному, від лампи, а потім і магічному. Марті Содерґрен прийшла до тями після короткої кризи, і хоча була блідою, наче смерть, скутою та ненатуральною в рухах, наче голем, чарувала вправно й ефективно.
Була чорна ніч, коли вони вийшли з намету, усі четверо, коли сиділи,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.