Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Рівнина була сповнена вогнями. Різними вогнями — нерухомими вогнями биваків, рухливими вогнями смолоскипів і скіпок. Ніч звучала далекими співами, скандуваннями, криками й віватами.

Ніч навколо них також жила уривчастими криками й стогонами поранених. Благаннями й зітханнями помираючих. Вони того вже не чули. Призвичаїлися до відлуння страждань та помирання, звуки ті були для них звичайними, натуральними, настільки ж невід’ємними від ночі, як і скрекотання жаб на болотах над річкою Хотлі чи співи цикад на акаціях над Золотим ставом.

Марті Содерґрен лірично мовчала, спершись на плече половинчика. Іола й Шані, обійнявшись, притулившись, пирхали час від часу тихим і безглуздим сміхом.

До того, як сісти під наметом, вони випили кілька келихів горілки, а Марті почастувала всіх своїм останнім закляттям — звеселяючим чаром, що зазвичай використовувала під час виривання зубів. Расті почувався ошуканим тим почастунком: поєднаний із магією трунок замість того, щоб розслабляти, отупляв його, а замість того, щоб нівелювати зморення, посилював. Замість того, щоб дати забуття, загострював спогади.

«Виглядає, — подумав він, — що алкоголь і магія діють як належить тільки на Іолу та Шані».

Він озирнувся й у світлі місяця побачив на обличчях обох дівчат полиск від сріблястого сліду сліз.

— Цікаво, — сказав, облизуючи задерев’янілі, нечутливі губи, — хто в цій битві переміг. Чи хтось те знає?

Марті повернула до нього обличчя, але й далі продовжувала лірично мовчати. Цикади грали серед акацій, верб та вільх над Золотим ставом, жаби скрекотали. Поранені стогнали, благали, зітхали. І помирали. Шані та Іола хихотіли крізь сльози.

* * *

Марті Содерґрен померла через два тижні після битви. Зв’язалася з офіцером з Вільної Кондотьєрської Компанії. Сприймала ту пригоду легко. На відміну від офіцера. Коли Марті, яка полюбляла зміни, зв’язалася з темерійським ротмістром, ошалілий від ревнощів офіцер штрикнув її ножем. Його за те повісили, але цілительку врятувати не вдалося.

Расті та Іола померли в Маріборі через рік після битви, під час найбільшого вибуху епідемії кривавої гарячки — зарази, що звалася Червоною Смертю, або — за назвою корабля, на якому її привезли, — чумою Катріони. Тоді з Марібора втекли всі медики й більшість жерців. Расті та Іола, зрозуміло, залишилися. Лікували, бо були лікарями. Те, що на Червону Смерть не було ліків, не мало для них жодного значення. Заразилися обоє. Він помер на її руках, у міцному, що будив довіру, утиску її великих, некрасивих, селянських долонь. Вона померла на чотири дні пізніше. Самотня.

Шані померла через сімдесят два роки після битви. Як славетна й оточена пошаною відставна деканка медичної кафедри оксенфуртського університету. Покоління майбутніх хірургів повторювали її славетний жарт: «Зший червоне з червоним, жовте — з жовтим, біле — з білим. Точно буде добре».

Мало хто зауважував, як після виголошення того жарту пані деканка крадькома витирала очі.

Мало хто.

* * *

Жаби скрекотали, цикади грали серед верб над Золотим ставом. Шані та Іола хихотіли крізь сльози.

— Цікаво, — повторив Міло Вандербек, половинчик, польовий хірург, відомий як Расті. — Цікаво, хто переміг?

— Расті, — сказала лірично Марті Содерґрен. — Повір мені, це остання річ, якою б я переймалася, якби була на твоєму місці.

Розділ 9

Одні з вогників високі були та яскраві, світили ясно й жваво, інші ж були малесенькі, хисткі та тремтливі, а світло їхнє тьмянішало та завмирало. На самому кінці ж був один вогник малесенький і такий слабкий, що ледь тлів, ледь жеврів, блискаючи з чималою натугою, майже згаснувши вже цілковито.

— Чиїм є отой вогник, що пригасає? — запитав відьмак.

— Твій, — відповіла Смерть.

Флоуренс Деланной. Казки й казання

Плоскогір’я чи не аж до далеких, синіх від імли верхівок гір було як справжнє кам’яне море: там із хвилею у вигляді горба чи грані, а тут наїжачене гострими зубцями рифів. Враження те лише посилювалося остовами кораблів. Десятками остовів. Галер, галеасів, когів, каравел, бригів, хольків, дракарів. Деякі виглядали так, наче вони опинилися тут нещодавно, інші були купами дощок і шпангоутів, у яких ледь вгадувалися колишні кораблі, — вони лежали тут десятки, а може, і сотні років.

Деякі з кораблів лежали кілями догори, інші, перекинуті на бік, виглядали так, наче їх викинули сатанинські шторми та шквали. Ще інші справляли враження таких, що ось-ось тільки пливли, ішли вперед посеред того кам’яного океану. Стояли рівно й просто, із погордливо випнутими галеонами, зі щоглами, що вказували на зеніт, із рештками розгорнутих вітрил, вантів та штагів. Мали вони навіть свої примарні екіпажі — застряглі в згнилих дошках і заплутані в мотузках кістяки мертвих моряків, навіки зайнятих нескінченною навігацією.

Попереджена появою вершника, сполошена стукотом копит, зі щогл, рей, канатів і скелетів із карканням зірвалася хмара чорних птахів. На мить вони пістряво засіяли небо, закрутилися зграєю над краєм прірви, на дні якої, сіре й гладеньке, наче ртуть, лежало озеро. На верхівці, частково здіймаючись вежами над вересовими пустками, частково нависаючи над озером утопленими в прямовисну скелю бастіонами, відкривалася темна й похмура фортеця. Кельпі затанцювала, зафоркала, рухаючи вухами, косилася на корпуси кораблів, на скелети, на весь той пейзаж смерті. На чорне птаство, що, каркаючи, поверталося вже, розсідалося на щоглах і салінгах, на вантах і черепах. Птахи зрозуміли, що самотнього вершника боятися нема чого. Якщо хтось повинен тут боятися, то саме вершник.

— Спокійно, Кельпі, — сказала зміненим голосом Цірі. — Це кінець дороги. Це відповідне місце й відповідний час.

* * *

Вона з’явилася перед брамою невідомо звідки, вигулькнула, наче мара, між кущами. Стражники з-під брами помітили її першими, попереджені карканням ворон, і тепер кричали, жестикулюючи й показуючи на неї пальцями, скликаючи інших.

Коли вона дісталася до надбрамної вежі, тут уже панувала товкотнеча. І збуджений гомін. Витріщалися на неї всі. Небагато тих, хто вже її знав і бачив раніше, як Бореас Мун і Дакр Сіліфант. І куди більше тих, які про неї лише чули, — новозавербовані люди Скеллена, найманці та звичайні розбійники з Еббінґа та навколишніх місцин, які зараз зі здивуванням поглядали на сіроволосу дівчину зі шрамом на обличчі та з мечем на спині. На красиву ворону кобилу, що високо тримала голову, пофоркуючи й дзвонячи копитами по камінню двору.

Гомін стих. Стало дуже тихо. Кобила ступала, наче балерина, підкови дзвонили, наче молоти по ковадлу.